Я хотіла б повернути іноді час назад, та нажаль не вмію. Знаю точно лише одне – все що не робиться тепер на краще. Коли ми починали з Петром жити, я не знала меж свому щастю. Мені було дуже добре з ним. Він і сам по собі гарна людина, чуйна. Але є в нього один мінус.
Він вже був двічі одружений. Остання його жінка, Ярослава, душу всю мені вийняла. Треба сказати, я думала ця історія колись таки мене до кладовища доведе.
Вони розлучилися давно. Але час від часу, на Ярославу якась таки ностальгія нападає. Тоді вона і починає Петру писати. А він, як зачарований, робить все що вона скаже.
Ні, я все розумію, якщо там таке кохання, то я ж і не тримаю нікого. Не раз казала йому аби йшов. Аби не мучив ні себе, ані мене. Не хоче, каже дітки у нас, і взагалі не розуміє в чому проблема. А я і думати не можу ні про що інше. Боляче так, що ребра, здається ламають з середини.
Мама моя знає про цю історію. Каже нічого, люди і так живуть, роками. Але стільки ж уже можна? 4 рік пішов, а вони не заспокояться ніяк. Сама не знаю за що я переживаю. Чи то тому, що образа спокою не дає, чи то чоловіка боюсь втратити?
Але ж і сама його виганяла. Розумієте? Сама пакувала в валізу його випрасувані сорочки. А тепер кидаюсь по будинку з одного кутка в інший. Все мені не миле, нічого не хочеться. Діти бачать мене в такому стані і теж плачуть. А що робити, якщо не можу я з своїми емоціями справитися?
Прошу, розрадьте якось, допоможіть.
