Не хочу повертатися з-за кордону, щоб доглядати старих батьків

Мама народила мене, коли їй було 38 років. Бути пізньою дитиною означає вже у підлітковому віці думати про те, що буде, коли батьки зістаряться. Думки глинули мене весь час, доки я навчалася в університеті. А потім я вискочила заміж і почала більше думати про себе.

На жаль, моє особисте життя не склалося. Через рік після весілля я вже була при надії, а через півроку ми з чоловіком зрозуміли, що наше спільне життя більше схоже на тортури, ніж на щасливий шлюб. Ми розлучилися за взаємною згодою, але після народження Насті колишнього ніби підмінили.

Виплачувати аліменти Сергій відмовився. Почав говорити про те, що дочка не його і таке інше. Мені було настільки гидко все це слухати, що я вирішила до суду не йти. Думала, що якось та впораємося. Так і сталося. Перші 3 роки було дуже тяжко. Але потім наше життя почало потроху налагоджуватися.

Зараз моїй дочці 10 років, а мені — 31. Коли розпочалася повномасштабна війна, я вирішила виїжджати з країни, щоб Настуся була у безпеці. Довго думати не довелося – поїхали до Польщі. Там у мене жила давня знайома, з якою ми навчалися в одному університеті. Вона допомогла з документами та іншим.

Ми швидко адаптувалися. Почали з донькою разом вивчати польську. Настуся пішла до школи та завела нових друзів, а мені пощастило знайти роботу. Простеньку, звичайно, але є куди рости! Загалом, я задумалася про те, що зможу дати доньці краще майбутнє. Тим більше, незрозуміло, коли війна закінчиться.

Все було просто чудово, поки моя мама не почала дзвонити та скаржитися на своє життя. Зовсім у них з батьком справи погані, потрібна моя турбота і мій догляд. Мовляв, здоров’я вже не те. Моїй матері зараз 69 років. Згодна, вік серйозний, але, як на мене, некритичний.

До того ж не пам’ятаю, щоб у неї були якісь хронічні недуги чи щось таке. Мені така постановка питання дуже не сподобалася. Але кидати батьків теж не хочеться. Ми почали частіше говорити, мама ділилася своїм станом. І мені здалося, що проблема зовсім не в тому, що їм з батьком потрібен догляд.

Просто моя мама думає, що тепер я ніколи не повернуся. Мовляв, я їх покинула з татом. Але це не так! Я просто забрала дочку з місця, де вона будь-якої миті може загинути. Хіба будь-яка інша мати на моєму місці вчинила б інакше?

Загалом переді мною стоїть серйозний вибір: їхати на батьківщину або залишатися разом із донькою за кордоном. Виїжджати зараз я в жодному разі не буду, бо війна не закінчилася. Я подумала і вирішила, що можу найняти для батьків доглядальницю. Це вирішило б усі питання на раз-два.

Тільки моїй матері таке не підходить. Вона вважає, що доглядальниці беруть гроші за порожні слова. А на ділі допомагати їй ніхто не буде.

Батьки почали протестувати як маленькі діти. І то їм не так, і це! Не розумію, що робити. З одного боку хочеться їм допомогти. А з іншого, маю доньку. І вона для мене найважливіша на світі. Як же бути?