Не можу пробачити собі, що у свої шістдесят два посміла закохатися та зіпсувала через це стосунки з дорослим сином.
Я цього не хотіла і не чекала. Вже упокорилася, що чоловік ще десять років тому пішов до іншої жінки. І вирішила, що просто доживатиму своє життя.
У мене є дорослий неодружений син. Він мешкає зі мною в одній квартирі. Тож не можна назвати мене самотньою. Але ми з сином – різні люди. Він більше пішов у батька. Пунктуальний, скрупульозний, спокійний, ощадливий. А мені потрібні постійно нові емоції.
Наприклад, я пішла з роботи на пошті та відкрила з подругою свій відділ одягу. Це не надто великий ризик: ми платимо за оренду небагато і товар беремо лише на реалізацію. І хоча прибуток не великий, але й збитків немає. Зате я спілкуюся з людьми та живу якимось наповненим життям.
Ось через цю мою роботу, яку син не схвалював, усе й вийшло. Один чоловік почав майже щодня заходити та купувати якісь дрібниці: шкарпетки, футболки, іноді сорочки. Почав залицятись мене. Дарував квіти та солодощі.
Я спочатку жартувала, коли він робив мені компліменти. Але потім подруга почала радити мені звернути на шанувальника увагу.
– Чому б тобі справді не сходити на побачення, Іро. Адже чоловік виглядає пристойно. Підходить тобі за віком. А раптом це твоя доля? – сказала мені вона.
– Валю, ну що ти таке кажеш. Адже я вже не молода. Мені треба тільки доживати свій вік і не смикатися. І мій син вважає, що це якийсь шахрай чи бабій, який зруйнує моє життя, – відповіла я подрузі.
Дійсно, у мене в самої були думки сходити на побачення з новоявленим залицяльником. Але коли я розповіла про це моєму синові, то він почав висувати версії одну страшніше за іншу.
Мій Антон – холостяк і взагалі насторожено ставиться до знайомств. Тож я цьому анітрохи не здивувалася. Справді, він має рацію. Люди бувають різними. Син піклується про мене. Потрібно це цінувати.
Отже, на якийсь час я залишила всі думки про те, щоб сходити на побачення. Але Микола – мій шанувальник – продовжував виявляти завзятість. І все ж таки зрештою ми сходили випити чай у найближче кафе. Він розповів про себе все. Розлучений. Дорослі діти. Працює інженером. Є власне житло у нашому місті та ще квартира на півдні країни. Шукає жінку із серйозними намірами.
– Ірино, ви мене одразу зачепили. Адже у вас дбайливість так і переливається через край. Навіть якщо у вас купують щось зовсім недороге, то ви кожну людину оточуєте своїм теплом. Якщо жінка змогла не розплескати себе і залишилася в такому наповненому стані, вона явно прожила гідне життя. Ви мені дуже подобаєтеся. – говорив Микола.
Я заперечила: мовляв, адже чоловіки мого віку якщо когось і шукають, то обирають молодших за себе. Але він зі мною не погодився. І сказав, що життя коротке та обирати варто серцем, а не виходячи із суспільних шаблонів.
Якщо чесно, то я довго чекала від нього каверзи. Може, запропонує сплатити окремі рахунки. Або виявиться непристойним. Але нічого цього не було. Він спілкувався зі мною шанобливо і без будь-якої тіні хамства чи зневаги. Я навіть здивувалася, адже багато моїх ровесників вважають, що жінки після шістдесяти є, перепрошую, неліквідом.
Синові я вирішила нічого не розповідати. Антон – хороша людина. Але він зробив би все, щоб мої стосунки припинилися. Адже він бачить мене лише як дбайливу маму, яка присвятить йому решту життя. Звісно, я люблю сина. Але тепер ми – дорослі люди. Кожному настав час жити своїм життям. Це нормально.
Валя підтримала мене, що синові нічого не варто розповідати. І все б йшло своєю чергою. Але тепер Микола пропонує переїхати до його квартири на південь та жити з ним біля моря. Я завжди про це мріяла.
А тут я нічого і не втрачаю, якщо не сподобається – повернуся додому. Як тільки я розповіла про це Антону, він назвав мене зрадницею. І ще сказав дуже образливу фразу:
– Мамо, а твою частину майна ти тепер теж продаси та витратиш гроші на свої літні радості?
Ви уявляєте собі? Він, виявляється, турбується навіть не так за мене, як за майно! І ще сміє ображати мене та називати старою.
– Синку, ми не знаємо кому і скільки судилося прожити. Адже я не питаю тебе, чи ти будеш переписувати свою частину квартири на мене? Адже з тобою теж може щось трапитися! – Ось так я відповіла йому. Звісно, це дуже грубо. Але Антон мене дуже засмутив.
Що тут розпочалося! Син тепер регулярно консультується з адвокатом. Навіть намагався умовити мене обстежитися щодо деменції. Мабуть, його дуже непокоїть те, що кудись “відійде” частина квартири, яку він вже вважав цілком своєю. А я ж не збиралася виходити заміж за Миколу, хоча дуже його встигла покохати. А ось він готовий одружитися зі мною і, як він каже, візьме мене і безприданницею – він знає про конфлікт із сином на ґрунті майна.
Але я поки не знаю, як мені вчинити. Взагалі-то, раніше я б і справді залишила все синові. Але тепер я чомусь гадаю, що це Антону на користь не піде. Нехай навчиться шанувати свою матір. Я – не безкоштовний додаток до дорослого сина. У мене такі ж права, як у нього.
Ось так моє пізнє ко хання підняло з дна наших стосунків із сином багато всякої каламуті. І часом я дуже картаю себе за те, що зважилася дозволити собі ці почуття і порушила спокійний порядок життя. Але й відмовлятися від кохання не хочу. Вперше я почуваюся жінкою, якою захоплюються, а не конем ваговозом.
