Не можу вибити з голови дочки думки про те, що вона може перейти зі статусу коханки до статусу дружини. Дочка свято вірить у те, що її мужик ось-ось розлучиться зі своєю законною дружиною і поведе її під вінець.
Звичайно, трапляється так, що і на коханках одружуються, але тут зовсім інша історія. Зрозуміло ж, що мою дурепу дочку тримають, як запасний аеродром, а вона вуха розвісила, вірить усьому, що її чоловік вішає.
Ця маячня триває вже три роки, а дочка все на щось сподівається, вірить його обіцянкам, які завжди переносяться “з дуже вагомих причин”.
Коли в дочки почалися ці стосунки, ми жили разом. Вона незадовго до цього взяла іпотеку, але вирішила свою квартиру здавати, щоб було простіше платити. Я не була проти спільного проживання, місця вистачало та й ніяк інакше я не могла допомогти дочці. Додавати їй на іпотеку мені нема з чого, у мене є ще син-школяр, якому скоро вступати.
Ось у цей час я помітила зміни у поведінці дочки. Стала така загадкова, гардероб оновила, фарбуватись стала ретельніше, у вихідні зникала десь. Я й вирішила, що в неї молодик з’явився. Але сама з розпитуваннями не лізла, дівчинка доросла, сама розкаже. А дочка прямо розквітла.
Через три місяці вона мені заявляє, що переїжджає до своєї квартири, квартиранти останній місяць доживають та з’їжджають. Я поцікавилася, навіщо. Думала, що вона з хлопцем вирішила з’їхатися, і дочка сказала, щось типу того. Мене така відповідь здивувала, але розпитувати я її не стала, не моя справа.
Дочка переїхала, але часто приїжджала у гості. І всі свята проводила з нами, що мене дивувало. Я якийсь час помовчала, потім запропонувала їй запрошувати й свого хлопця, чого вони нарізно свята відзначають.
Тоді дочка і зізналася, що не може її молодий чоловік з нею у свята бути, бо він одружений і свята він відзначає з дружиною та батьками.
Для мене це був удар. Красива, молода дівка може знайти собі нормального холостого хлопця, а вона знайшла одруженого, який до неї потай бігає. Зрозуміло, що і до своєї квартири вона переїхала, щоб було де зустрічатися. У нього свого житла немає, а у квартиру дружини коханку не приведеш, попастися можна.
– У них вже не родина, а суцільна фікція. Просто не хочуть засмучувати батьків розлученням. У його батька операція на серці була, от тато видужає, тоді й подадуть на розлучення, – несла якусь нісенітницю дочка.
Хоча чому якусь? Такі нісенітниці в різних інтерпретаціях несуть майже всі одружені коханці, яким треба прив’язати до себе дуреп. З дружиною в них кохання немає, і причина завжди є вагома, чому розлучитися не може. Я такі історії вже багато разів чула.
Дочці я прямо сказала, що їй локшину на вуха вішають, не буде він розлучатися. Одужає батько, якщо він взагалі робив операцію, знайдеться якась інша причина. І вона знайшлася. Дружину звільнили з роботи, і чоловік її не може покинути, бо це буде не по-людськи. Ось вона влаштується на роботу, тоді…
Скільки разів я своїй дурепі намагалася розплющити очі, але вона стояла на своєму – він мене кохає, ми одружимося, просто потрібно трохи почекати. Причина була за причиною, і ось тепер ще одна – дружина в положенні, не хоче позбавлятися дитини, а коханець дуже порядний чоловік, тому має бути поруч, це ж їхня дитина.
А як же слова доньки, що вони навіть не сплять разом, кохання немає і вони майже не спілкуються? Дитину вітром, виходить, надуло.
– Його дружина потай це зробила, а він чесна людина, не може так піти. Але він мене кохає, – впевнено заявила мені дочка.
Ось як до неї достукатися? Якщо потай спланувала дитину, то сплять вони разом. А як інакше? І всі його розповіді – вигадка.
Я дочці кажу, щоб припинила мучитися, кидала цього негідника, шукала собі нормального мужика, а вона ніяк не слухає. Люблю, каже, його сильно, ніхто не потрібний більше.
І мені цікаво. Ось зараз він чекає на появу дитини, потім буде “почекай, дружина з декрету вийде”, потім “нехай дитина хоч до школи доросте”, а потім і “нехай спокійно школу закінчить”.
Весь цей час він житиме своєю сім’єю, періодично бігаючи в ліжко до моєї доньки, а вона його чекатиме і віритиме всьому, що цей негідник їй розповідає. Ні своєї сім’ї, жодних виразних перспектив на майбутнє.
Не розумію, що у неї в голові, і як вона взагалі може такому маренню вірити. Але вона вірить і невідомо, коли до неї щось дійде. Боюся, щоб не стало пізно.
