– Батьку, ти хоч розумієш, на що підписуєшся? – Ігор не сів. Стояв посеред великої кухні. Руки стиснуті в кулаки, в кишенях.
– Тобі п’ятдесят сім. Спина. Тиск. Ти в магазин з перепочинками доходиш, а тут візок, безсонні ночі, підгузки, потім школа, якщо доживеш звичайно…
Батько сидів на чолі довгого столу, долоні лежали на скатертині у вицвілих трояндах – мама стелила її тільки на свята. Віктор Петрович дивився на сина спокійно, майже лагідно.
– Розумію. Молодець, синку, все порахував: гроші, здоров’я. Одне тільки не врахував, що доживати в цьому будинку на самоті я не згоден.
– А Олена? – Ігор опустився на стілець: під ногами раптом попливло. – Їй це навіщо треба? Їй тридцять п’ять. У неї двоє, якщо я не помиляюся.
– Від першого шлюбу, – сказав батько. – Хлопчику дев’ять, дівчинці п’ять. Вона, до речі, грамотна, працює бухгалтером.
– Бухгалтером. – Ігор усміхнувся, але сміх вийшов гірким. – Зручна спеціальність. Особливо для чоловіка з великим будинком та садом.
– Ігорю, – Віктор Петрович підвів очі – без збентеження, без вини. – Не смій! Вона мені борщі носила, коли я ногу зламав. А потім просто сиділа поряд. Годинами!
– П’ять років ніхто зі мною так не сидів. Ви приїжджали, пакети привозили – і їхали. Це не докор, це констатація. Зі мною ніхто не розмовляв. А вона розмовляла.
Ігор згадав, що місяць тому застав батька в коридорі. Той стояв біля вікна і дивився на сусіднє подвір’я, де хлопці ганяли м’яч.
Стояв так довго, що син вирішив – задрімав на ногах. А коли підійшов, батько здригнувся, наче зловили за чимось ганебним.
– І ти всерйоз називаєш це коханням? — тихо спитав Ігор. – Тобі п’ятдесят сім, їй тридцять п’ять. Дитина до школи піде – тобі за шістдесят буде, а коли вона закінчить школу, – вісімдесят! Тату, тобі вісімдесят буде!
– Виходить, буде. Гірше, коли нічого більше не буде. Коли в будинку тільки годинник цокає. Як у морзі…
…Матері не стало п’ять років тому. Сіла на лавочку біля поліклініки, сказала, мені душно – і все. Ні крику, ні метушні. Тиша, яка потім роками стояла у великому будинку, як волога на непросохлій стіні.
Батько тримався: варив суп, у неділю дзвонив. А потім перестав брати слухавку вечорами. «Зайнятий, потім передзвоню». Ігор грішив на пляшку. Приїхав – у хаті чисто. Надто чисто, ніби хтось вимив усе до останньої краплі.
І ось сімейна рада, призначена з урочистістю: «Приїжджайте у суботу, є розмова». Ігор їхав і гадав: гараж продавати зібрався? У санаторій? А натомість – ось це.
– Ще скажу, – батько відвів очі до вікна. – Це буде моя дочка. За документами та по кр.ові. З усіма витікаючими. А якщо вас це не влаштовує, то це не мої проблеми.
Стукнули двері – Артем, який до цього мовчки дивився в стіл і так і не промовив жодного слова, підвівся і вийшов, навіть куртку не взяв. Ігор чув, як у дворі завівся двигун братової машини. Потім стало дуже тихо.
Вони з батьком сиділи мовчки ще хвилин п’ятнадцять. Віктор Петрович дивився на старий сад, на гойдалку, що рипіла від вітру, – ту саму, що він сам зробив із труб і швелера.
Ігор дивився на потилицю батька, на сивину, на вперту складку біля рота – вона проступала щоразу, коли батько щось вирішував.
Не збожеволів, це видно, – подумав Ігор. Просто втомився бути один.
Думка несподівано вступила сильніше за будь-яку образу.
…За три дні Ігор поїхав знову – без дзвінка, бо вдома не сиділося. У хаті пахло свіжим хлібом. На гачку в передпокої висів жіночий халатик із пояском.
– Оленки, – спокійно сказав батько, ніби виправдовуючись. – Забігала, чаю попила. Поїхала вже.
Ігор пройшов на кухню. На підвіконні стояв маленький кактус у керамічному горщику.
Мама кактуси не виносила. “Колючки в хаті – до сварок”, – говорила вона. Ігор усміхнувся про себе: точна прикмета, нічого не скажеш.
– Подобається? – спитав батько, помітивши погляд. – Олена принесла. Каже, невибагливий. Як ми з тобою.
Ігор хмикнув. У цьому звуку вийшло більше болю, ніж він збирався показати…
…На виїзді з селища він натрапив на саму Олену. Вона йшла від зупинки з пакетом з аптеки, в пуховику, з шарфом, намотаним так, що видно було одні очі. Він зупинив машину.
– Ой… Доброго дня, – сказала вона і зніяковіла, ніби потрапила на щось незручне. – Я тут… фрукти та вітаміни батькові несу.
Ігор зробив крок їй навперейми.
– Стривай. Раз вже зіткнулися – відповідай чесно. Навіщо тобі це треба? Йому п’ятдесят сім років, він старий для тебе.
– Ти молода, симпатична. Чи види на будинок маєш? Великий будинок, хороша ділянка – зрозумілий інтерес, чого приховувати. Вгадав, так?
Олена завмерла. Пакет відтягнув пальці – вона перехопила його іншою рукою, ніби збираючись з думками.
– Будинок, значить, — тихо повторила вона.
– А що? – Ігор не збирався відступати. – Тобі тридцять п’ять. Молодша за нього на двадцять два роки. Ти справді чекала, що я повірю в кохання?
– Я його люблю, – голос здригнувся на другому слові, але вона договорила. – Люблю. Розумієш? У житті всяке буває.
– Буває перший шлюб вдалий, а буває, як у мене: не просихає, та руки простягає. Я той шлюб на своїх плечах витягла і вийшла з нього з двома дітьми та без серця.
– І потім твій батько. Він зі мною розмовляє. Запитує, як я спала, чи їла. Слухає – не перебиває, шкодує мене. Думаєш, я це на щось проміняю? Та ні за що, Ігорю!
Ігор відкрив рота – і не знайшовся, що відповісти.
– А ти мені – про види на будинок, – Олена вже не стрималася, голос сів, сльози потекли по щоках прямо на шарф. – Думала, ми потоваришуємо. Адже люди дорослі, могли б. А ти мене злодійкою та меркантильною бабою вважаєш.
Вона витерла обличчя рукавом – швидко, злісно, як плачуть ті, що звикли ховати сльози.
– Все. Мені час. Ніколи мені розмовляти з тобою.
Розвернулась і пішла до батьківського будинку – швидко, опустивши голову. Пакет гупав об коліно.
Ігор залишився на узбіччі. Вітер гнав дорогою жовтий лист. “У житті всяке буває”, – звучало в його голові. Про перший шлюб Олени він не знав зовсім нічого. Не питав, не цікавився, а навіщо? Відповідь була готова заздалегідь, без неї: розрахунок, молодість, будинок.
І тепер ця готова формула дала тріщину.
Він глянув на батьківські вікна. За склом на кухні рухалась чиясь тінь – батько ставив чайник. Звичайний вечір. Звичайна велика кухня, де двадцять п’ять років накривала на стіл мама, а тепер варила борщ чужа жінка, в якої тремтіли пальці на пакетах.
Ігор сів у машину і довго не вставляв ключ у запалювання. Вночі зателефонував Артем. Голос глухий, наче з підвалу.
– Слухай… Я все думаю. А якщо й справді це кохання? Може й справді він боїться доживати один?
Ігор сів на ліжку. По спині поповз холод.
– І що ти пропонуєш?
– Не знаю. Може, не треба одразу рубати з плеча. Може, треба просто бути поряд. Навіть, якщо бісить.
Помовчали – кожен у своїй квартирі, у своїй тиші.
– Я не знаю, як це прийняти, – зізнався Ігор. – І, напевно, я не вірю. Але… Я подумаю.
Через два тижні батько покликав знову: «Приїжджайте, мені важливо вас бачити». У цьому «важливо» чулося щось уразливе, майже дитяче. Але образа вже в’їлася під шкіру, і обидва вирішили, що сьогодні скажуть все, як є.
За столом повисла тиша, яку ніхто не наважувався порушити. Потім Ігор відсунув тарілку.
– Батьку, ми не сліпі, – сказав він, дивлячись прямо. – Я, наприклад, усе бачу. Ця твоя Олена – молода, розважлива акула.
– Їй не ти потрібен, їй будинок потрібен. Думаєш, ми не розуміємо, чим це закінчиться? Все під себе захопить і нас без спадщини залишить!
Віктор Петрович зблід. Не від страху – від образи.
– Не смій! – сказав він тихо. – Не смій судити те, чого не знаєш.
– Я знаю достатньо! – Артем гупнув по столу долонею. – П’ятдесят сім і тридцять п’ять, тату! Дитина, весілля. Ти сам у це віриш?
– Ми одружимося, – сказав Віктор Петрович. – До терміну. Хочете ви цього чи ні – все станеться. І щоб я більше не чув цього!
– Та ти збожеволів! – Артем схопився, стілець із гуркотом упав. – Вона все забере! Дім, сад, – все! А тебе на вулицю вижене!
Батько навіть не моргнув.
– Значить так! Якщо ви ще раз скажете про Олену хоч слово в такому тоні, я вас більше знати не хочу! Ні вас, ні ваших порад, ні вашої «ми краще знаємо». Мені не потрібна дурість і не потрібні підозри. Мені потрібна сім’я! Справжня!
Ігор відкрив рота, щоб заперечити, але в очах батька побачив не гнів – біль. Той, який сам тягав у собі п’ять років. Тільки тепер він був не про втрату.
– Я її люблю, – сказав Віктор Петрович тихо і твердо, як факт, який не обговорюють.- І якщо хочете залишитись моїми дітьми – прийміть це. А не можете – тоді більше не приїжджайте.
– Ти справді цього хочеш? – спитав Артем. Голос вийшов незвично тонким.
– Правда! І маю право.
Артем нахилився, підняв стілець, поставив на місце різким рухом, майже злим.
– Тоді ми, напевно, поїдемо, – буркнув він. – Мені треба подумати.
– Думайте, – сказав батько. – Тільки не затягуйте. Час іде. І в мене тепер є заради кого поспішати.
Надворі вони мовчки сіли в машини. Ігор чув, як брат із силою грюкнув дверцятами і поїхав першим, чортихаючись…
У хаті Віктор Петрович сів на стілець, поклав руки на стіл і довго дивився на коробочку з обручками. Потім зачинив її, прибрав у сервант і тихо сказав у порожнечу:
– Вибач, що так сталося. Але я мав це сказати. Хоча наші сини гарні, – гарячі просто. Але це минеться…
І в цій тиші, в цьому самотньому монолозі було більше правди, ніж у всіх суперечках, разом узятих…
А ви що скажете про закиди синів? Вони мають рацію? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
