– По-перше, я невдачлива! – схлипнула Олеся. – На мені точно цей, як його висить вінець безшлюбності. Тридцять років, а мужика немає! І не дурна начебто, не потвора…
– Не плач! – сказала подруга Анька. – Ну, хочеш, познайомлю тебе? Хороший чоловік. Теж невдачливий. Розлучився нещодавно. Ви з ним точно зійдетесь!
– Та марно це, Ань. Не вмію я зачаровувати мужиків, немає в мені цієї жіночої магії. У мене з магії в арсеналі одне прокляття залишилося. Даремно смієшся, бабуся моя мене йому навчила. Гарне таке прокляття…
Через день Олеся страшенно запізнювалася на роботу. Начальник дзвонив і терміново вимагав від неї квартальний звіт, керівник відділу дзвонив і питав, куди вона поділася, клієнти теж дзвонили з нісенітницею.
“Швидко тут розвернуся! – наважилася Олеся, яка ніколи правил дорожнього руху не порушувала. – Вулиця тиха, камер начебто нема…”
Зрозуміло, варто їй було розвернутися в недозволеному місці, як вона побачила на узбіччі машину з мигалкою. Олеся страшенно перелякалася і ладна була розплакатися – раніше її ніколи не зупиняли.
– Лейтенант поліції Гаврик! – Козирнув правоохоронець. – Чому порушуємо?
– Дорогенький, гарненький, не лайте мене, будь ласка! – схвильовано заголосила Олеся. – Запізнююся страшенно, начальник дзвонить – кричить, керівник дзвонить – кричить. Клієнти кричать. Ви ось теж…
– Я не кричу! – Зауважив лейтенант, неквапливо розглядаючи документи.
– Увійдіть у становище, запізнююся, поспішаю! Звільнять! Відпустіть мене якнайшвидше, будь ласка! – зі сльозами вже в голосі промовила Олеся.
– Ось зараз оформимо…
– Ну так оформляйте, оформляйте, не зволікайте!
– Заспокойтеся, шановна … – промовив інспектор. – І не треба так зі мною розмовляти!
– Ви не розумієте? – Олеся перейшла на крик. – Я запізнююся! Я ж вас по-доброму прошу, по-людськи!
– А я вам ще раз кажу: заспокойтесь, Олеся Юріївно! – суворо промовив поліціянт і постукав посвідченням Олесі собі по долоні, ніби щось обмірковуючи.
– Прокляну! – із загрозою промовила Олеся.
– Ви мені погрожуєте? – поліціянт із цікавістю глянув на Олесю.
Вражена і спітніла, вона з ненавистю подивилася на поліціянта у відповідь і звузила очі. Усередині все клекотіло, руки тремтіли, на віях тремтіли сльози. Телефон розривався так, що Олеся його зрештою відключила і жбурнула на заднє сидіння.
Через 15 болісних хвилин неквапливий лейтенант відпустив Олесю, яка дійшла до білого жару. Перш ніж закрити своє вікно, вона зло прохрипіла страшне бабусине прокляття.
– Щоб у тебе сім років не стояв! – І тицьнула в очманілого лейтенанта фігою.
На роботі їй влаштували таку знатну сварку, що можна було звільнятися.
– Не піду я ні на яке побачення, Ганнусю! – приречено повідомила вона подрузі. – Не мій сьогодні день!
– Та ти що! – обурилася Ганна. – Подумаєш, оштрафували! Подумаєш, начальник накричав! Та там такий мужик – просто казка! Може, це твоя доля до тебе йде з такими перешкодами? Може, ти сьогодні познайомишся з ним, і чорна смуга закінчиться? Він спеціально заради побачення з роботи…
– У нього й робота є? – Кисло посміхнулася Олеся. – Хто він взагалі? Розкажи докладніше!
– Не розповім, бо не підеш! Просто повір: це дуже і дуже хороший чоловік!
Ніякого настрою, звичайно, не було, але раз вже людина заради Олесі з роботи відпросилася…
Вона сіла біля віконця напівпорожнього кафе і подивилася на вулицю. Наречений запізнювався.
“За п’ять хвилин не з’явиться – піду!” – подумала Олеся.
Тут двері кафе відчинилися. На порозі стояв високий чоловік із букетом.
– Добрий вечір, вибачте за запізнення! – промовив він.
– Оце так бабусине прокляття… – Тільки й змогла прошепотіти Олеся, відмовляючись вірити своїм очам.
Перед нею стояв лейтенант Гаврик.
До речі, він дійсно виявився хорошим чоловіком! І згодом, долею всього Олесиного життя. От вам і прокляття…
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
