Не встигла я оговтатися від втрати батька, як раптово з’ясувалося, що я в цій сім’ї я не рідна, мене взяли з дитячого будинку

Не встигла я оговтатися від втрати батька, як раптово з’ясувалося, що я в цій сім’ї я не рідна, мене взяли з дитячого будинку. І сказала мені про це мама, тобто жінка, яку я двадцять сім років так називала.

У мене взагалі не було жодного разу у житті підозри, що я прийомна. Начебто батьки ставилися до мене так само як і до інших дітей.

У мене є два брати та сестра. З братом у мене різниця в сім років, а потім ще через три роки в батьків з’явилися двійнята – брат та сестра.

Іноді мене дивувало, чому така серйозна різниця між мною та першим братом, але мама завжди жартувала, що вони з батьком чекали, коли їхня помічниця підросте.

Мене нічим не обділяли, водили на гуртки, читали книжки, влаштовували дні народження. Братів та сестру ніколи не налаштовували проти мене, я їх щиро люблю, вони ж росли на моїх руках.

Батьки дали мені чудовий старт. Мене виховували, дали правильний вектор розвитку, після школи сплатили навчання в університеті, завжди раділи моїм успіхам.

На тлі всього цього було дуже несподівано дізнатися, що я мало того, що я не рідна, то ще й батько про це ніколи не забував, про це говорить заповіт. Тато хворів останні два роки.

Тяжку невиліковну хворобу пізно виявили, намагалися лікувати, але не виходило. Мама каже, що він написав заповіт того ж дня, як дізнався про свій діагноз.

Ми підтримували його, як могли, але розуміли, що він довго не протягне. Два роки у його випадку вже й так надто великий термін. Мені здається, він тримався, щоб брат із сестрою могли нормально закінчити школу.

Ось його не стало, пройшли похорони, поминки, і тут мама повертається до мене і каже, що на спадок я можу не розраховувати, бо батько все заповів рідним дітям.

Сенс сказаного до мене не доходив довго. Я про заповіт тоді взагалі не думала, а тут ще така інформація звалилась на голову.

Мама розповіла, що у них із батьком дітей довго не виходило, лікарі сказали, що дітей не буде. Тоді вони вирішили мене вдочерити. Вже потім трапилося диво, мама каже, що не вірила у своє цікаве положення, поки живіт не став випирати.

Після звісток про майбутню дитину тато навіть порушив питання, а чи потрібно їм вирощувати ще й мене, якщо у них буде рідна дитина. Мама тоді з ним посварилась, тато більше це питання не порушував.

У мене слів не було. Мій тато, про якого я пам’ятаю тільки добре, хотів мене повернути до дитячого будинку. Тобто за сім років він так і не зміг мене покохати.

Ну що ж, він грав свою роль добре, я й подумати не могла про те, що в його голові витають такі думки. Дякую йому за акторський талант.

Мені начхати на заповіт, я все одно відмовилася б від усього на користь молодших братів і сестри, а так навіть з паперами морочитися не доведеться. Але саме усвідомлення, що ситуація склалася ось так, мене вибило з колії.

Начебто у спілкуванні з сім’єю нічого не змінилося, але я все одно стала почуватися якось незатишно. Адже про те, що я їм нерідна, тепер знають і брати із сестрою.

Чомусь мені стало складно дзвонити мамі, спілкуватися з братами та сестрою, здається, що я їм раптом стала в тягар. Може, я вигадую, а може й ні.

Не знаю, навіщо тато так зробив, не знаю, навіщо мама мені це розповіла, але тепер усе це не дає мені спокою. Краще не знала б. І як мені надалі продовжувати спілкування з цими людьми, яких я начебто вважаю рідними й водночас такими чужими?

You cannot copy content of this page