Мені сорок років. Заміжня вже сім років, двоє дітей і сумний досвід. З майбутнім чоловіком навчалися в одному класі, після школи не бачилися років 15. І краще б ніколи більше не зустрічалися. Але не тут було.
Знайшов мене у соцмережах і, дізнавшись, що в мене немає нікого, зробив пропозицію. Я здивувалася, що ось так одразу? Але, в глибині душі, була рада, адже хлопця знаю, як-не-як.
Він на той момент жив в Італії, і приїхав за мною після місяця спілкування скайпом. Весілля не було, розписалися та відзначили у маленькому колі рідних. Місяць, проживши разом, йому треба було їхати назад, робота. Я була вагітна, хоч дізналася про це після його від’їзду.
Займалася підготовкою документів, і коли вже було 8 місяців вагітності поїхала до нього. Ось тут і почалося. Він мав шкідливі звички. Я попросила зав’язати. Він обіцянок не дотримався, народився хлопчик.
Я була дуже щаслива, але згодом дитині поставили діагноз – аутизм. З дня народження сина чоловік жодного разу, і ні в чому мені не допоміг. Я загиналася: хронічний недосип, дитина, хатня робота.
Його неадекватна поведінка мене взагалі шокувала. Я плакала, а він мені вказував на двері у ванну, мовляв, там іди, поплач. Мені здавалося, що це сон, просто не могла прокинутися.
Я говорила з його батьками — безрезультатно, просила по-доброму, але не допомогло. Його зовсім не хвилював діагноз. Потім я вже перестала плакати від образи, просто втомилася.
За цей час у мене дуже знизилася самооцінка, я не стежила за собою, він стер усмішку з моїх вуст. І в мене з’явилася ненависть та апатія. Не дивлячись на все, я вирішила народити другого, сподівалася, що поки здорова, у мого сина з’явиться рідний братик або сестра, хто б міг подбати про нього крім мене.
З моменту, коли я дізналася про другу вагітність, ми з чоловіком не спимо більше в одній кімнаті. Доньці вже два роки. Чоловік ставиться до мене з величезною зневагою, ображає на кожному кроці.
АЛЕ! Він дуже агресивний через погані звички, і в нього вже нічого немає людського. Якщо здати його, це може плачевно для мене скінчиться. І ще донька паспорт мій порвала, а посольство у Римі. Це дуже далеко від нас. Я туди одна не дістануся, а підвезти нікому.
Дівчата, хочу дати дві поради: не виходьте заміж поспішно. Якщо чоловік має шкідливі звички, йдіть від нього. Не сподівайтеся, що зрозуміє і все буде, як у нормальних добрих сім’ях.
Я тільки й мрію про спокійне і щасливе життя, навіть самотнє, без чоловіка. Хочеться якнайшвидше позбутися принижень і образ, відчути себе жінкою, а може й бажаною.
