Не знаю, чи варто боротися за збереження сім’ї, любові чи наполегливо послати його кудись якомога далі, перехворіти і жити далі?

Я раптом одружена (неофіційно). Різниця у віці 10 років (я старша). Дуже сильно люблю чоловіка, і донедавна все було добре.

Заради цієї людини я розлучилася з першим чоловіком, з яким прожила 17 років та народила трьох дітей. Це було не спонтанне рішення, не під впливом пристрасті. Ми цілий рік то зустрічалися, то розлучалися.

Було багато сумнівів, страхів, роздумів і з його боку, і з мого, але все ж таки зважилися. Жили щасливо, навіть наважилися народити спільну дитину. Довго не виходило, але 1,5 роки тому сталося чудо. У нас народилося чудове маля.

Нашому щастю, не було межі. Чоловік дуже любить сина, я теж. Але через пів року після народження дитини, у наших стосунках пішла тріщина. Чоловік багато працював, часто затримувався допізна. Ми все менше проводили час разом. Нікуди не ходили. З дитиною я весь час була одна.

Спочатку ставилася з розумінням, потім стала натякати, що непогано було б піти разом погуляти з дитиною чи зайнятися чимось разом! Чоловік відповідав що, все розуміє, так, було б непогано, але, вибач, немає часу.

Потім я помітила, що чоловік став приходити додому якийсь неадекватний. Почала підозрювати його у поганому. Почала ставити питання, його це дратувало, він доводив, що нічого не вживає, закінчувалося все скандалом. У цьому пеклі ми живемо вже рік.

Нещодавно він мені таки зізнався (коли я вже приперла його до стіни), що вживав, але вже покинув. Повірила. Пригрозила розлукою, якщо ще раз повториться. Під присягою обіцявши, що все скінчилося. І кілька днів він справді був такий, як раніше. Добрим, люблячим, дбайливим.

Але нещодавно знову прийшов, я впізнала цей стан. Зібрала речі, він пішов, але протягом тижня приходив щодня під різними приводами. То щось забув, то сина побачити, то поговорити. Вибачається, просити дати ще шанс, але я не вірю, що він зав’язав.

Пропонувала звернутись до фахівця, відмовився. Я дуже хочу повернути його назад та жити як раніше. Адже було все добре. Що сталося? Я не турбувала його, мозок не виношу. Можу дуже багато пробачити. Тим більше люблю його і досі. Вірна, не гуляща, намагаюся все встигати, і по дому, і з дитиною, і слідкувати за собою. Готую смачно, грошей не вимагаю.

Що не так? Ставила йому ці запитання. Думала, може я десь накосячила, може, роблю щось не так, може проблеми у нього якісь? Але ні. Він сам не знає, чого так поводиться і що його на це штовхнуло.

Я як у болоті якомусь. Виходу не бачу. Руки вже опускаються. Не знаю, чи варто боротися за збереження сім’ї, любові чи наполегливо послати його кудись якомога далі, перехворіти і жити далі? Час лікує.