– Нема чого так часто їздити до нас! Якщо моїй мамі не можна, то й твоїй теж, – з розумним виглядом сказав чоловік

Шлюб між мною й Антоном не задався практично з перших днів, хоча до весілля ми, здавалося, палко кохали один одного.

На всі претензії чоловіка з цього приводу я відповідала, що винна його мати Тамара Львівна.

– Що, на твою думку, із нею не так? – насупився чоловік, чудово розуміючи, що я зараз заведу розмову про те, що мати почала надто часто до нас заходити.

– Ти ж і сам усе знаєш, – я закотила очі. – Якщо хочеш, я повторю. Тамара Львівна у мене ось уже де, – додала я, різко провівши собі по горлу великим пальцем.

– Кожного божого дня твоя мати у нас! Я приходжу з роботи й хочу відпочити, але ледве переступаю поріг квартири, свекруха тут як тут!

– Гаразд, якби вона просто приходила і сиділа мовчки, але твоя мати ще й лізе скрізь!
– Що я маю з цим робити? – буркнув Антон.

– Поговори з нею, нехай зменшить оберти. Нема чого так часто нас відвідувати, достатньо й разу на місяць, – обурено промовила я.

– І як я їй це скажу? Мамо, моя дружина не хоче тебе більше бачити? – саркастично запитав він.

– Не знаю, придумай, вона твоя мати, а не моя, – з байдужістю відповіла я. – Своїй би я знайшла, що сказати.

Антон підібгав губи й спідлоба подивився на мене. Йому не сподобалося, що я намагалася зіштовхнути його лобами з матір’ю.

– Чудово! Я поговорю зі своєю, але й ти поговори, щоб теща не тягалася до нас більше, ніж разу на місяць, – чоловік швидко знайшов вихід із ситуації.

– Чим тобі моя мама завадила? – здивовано спитала я. – Вона й так рідко буває. Раз на тиждень, і привозить нам продукти.

– Нема чого так часто їздити до нас. Якщо моя мати матиме обмеження, то й твоя теж! – З розумним виглядом відрізав Антон.

– Ні! – Заперечила я.
– Тоді і я своїй жодного слова не скажу! – рішуче заявив чоловік, знайшовши вихід зі становища.

Я сіла на диван з ногами, та обхопила коліна руками. Пропозиція чоловіка мені не сподобалася, хоча вона і була справедливою.

– Добре, мама не так часто до нас приїжджатиме. Їй же краще, – посміхнулася я. – Не треба буде тягати до нас продукти.

– На тому й вирішили, – Антон із задоволеним виглядом потер спітнілі долоні.

Справді, після цієї розмови й теща, і свекруха стали бувати у нашій квартирі не більше, ніж раз на місяць.

Ми схитрили одне перед одним. Ніхто з нас не сказав своїй матері про те, що невістка чи зять проти частих візитів.

Коли теща чи свекруха дзвонили, щоб попередити про приїзд, ми викручувалися і брехали, що будемо цього дня допізна зайняті на роботі.

Здавалося, у нас мав би запанувати мир, але не тут то було. У п’ятницю я повернувся з роботи пізніше, ніж зазвичай, і застав у квартирі гостей.

Зоя влаштувала невелику вечірку зі своїми подружками. Я сухо привітався з дівчатами, а після того, як вони пішли, влаштував дружині гарний струс.

– Нема чого до нас водити своїх подруг. Вони погано впливають на тебе. Скоріше за все і про мою маму тебе накрутили!

– Та й іржете ви, як коні, а я втомлений приходжу з роботи, – пробурчав я. – Зустрічайтесь в інших місцях. Сподіваюся, ти мене почула!

Зоя прикусила нижню губу і, почервонівши від гніву, рішуче заявила мені, що я так само не маю права приводити своїх друзів.

– Слухай, твої пацани теж далеко не подарунки, але я ж їх терплю, бо вони твої друзі! Мені взагалі теж, на фіг не потрібно за ними потім все прибирати!

– Якщо ти проти моїх подруг, то й твоїм друзям у нашій квартирі робити нічого. Збирайтеся десь в іншому місці!

– Окей, я тебе почув! – Взявши з холодильника пляшечку холодного пінного, відповів я. – Тоді взагалі жодних друзів!

– Тепер ми для них завжди будемо зайняті, а потім вони взагалі перестануть нас кудись запрошувати.
Після того, як усім друзям вхід у нашу квартиру був “заборонений”, ми залишилися зовсім одні.

Правда кілька разів я намагалася побачитися з подружками в кафе, але чоловік відразу вставав у позу:

– Ти ж хотіла, щоб нам ніхто не набридав? Сиди вдома, та насолоджуйся тишею!

Я сподівалася, що ближче до Нового року все зміниться, бо жодного разу не було такого, щоб ми зустрічали його на самоті.

Проте, дуже швидко я зрозуміла, що ні мене, ні Антона ніхто не хоче бачити у спільній компанії.

Спільні друзі на питання про святкування Нового року брехали, що вони зустрічатимуть зі своїми родинами.

Можливо, ми й повірила б у це, якби не бачила, як добре у вихідні подружні пари проводять час разом.

Я з образою дивилася фотографії з вечірок колишніх друзів, та лила гіркі сльози.
– Ти ж сама цього хотіла! – бачачи мій стан, Антон почав зачіпати мене ще більше.

– Ні, я так більше не можу. У чотирьох стінах можна збожеволіти. Ти як хочеш, а я замовлю собі номер у готелі, та зустріну Новий рік там! – повідомила я чоловіка.

– Ага, зараз! Бач, чого захотіла. Я не дам тобі марно витрачати гроші! Зрозуміла? – Чоловік почервонів від гніву і показав мені дулю.

– Ти хотіла спокою, жодного готелю! Будемо тепер, як два ідіоти, сидіти з двома салатами й дешевим ігристим у новорічну ніч перед телевізором! Все так, як ти хотіла!

– Не вали з хворої голови на здорову, – обурилася я і, сердито шпурнула в чоловіка диванну подушку.
– Ти перша почала цю фігню! – гаркнув мені у відповідь Антон. – Це не мені, а тобі заважала моя мати!

– Як твоя мати пов’язана з тим, що у нас не стало друзів? – Я несамовито стиснула кулаки.

– Тобі потрібна була тиша та комфорт. Я тобі його забезпечив, – холодно відповів чоловік, несподівано зрозумівши, що ми, у своєму бажанні нашкодити один одному, сильно перегнули палицю.

Я схлипнула і демонстративно пішла на кухню. Діставши з шафи почату пляшку червоного, я налила собі повний келих.

– Спиватися будеш помаленьку? – поцікавився Антон, зупинившись у дверях.
– Це взагалі не твоя справа, – огризнулася я у відповідь і зробила кілька ковтків із келиха.

Спокійне життя виявилося дуже нудним. Чоловік вирішив приєднатися до мене і дістав із холодильника пляшечку пінного.

– А могли б зараз із друзями веселитися, – приречено зітхнула я. – Чи може запросити їх до нас на вихідні в гості?

– А як же тиша? – отруйно помітив Антон. – Ти так за неї билася, що готова була піти на що завгодно.

Замість відповіді я скривила обличчя. Мені несподівано захотілося, щоб у квартирі лунав сміх та радісні голоси.

Друзі, як і очікувалося, відмовилися від спільного збіговиська, пославшись на зайнятість.
У суботу вранці нас розбудив дзвінок у двері. На порозі стояла Тамара Львівна.

– Пиріжки принесла, – мати сунула до моїх рук пакет. – Спите ще?
– Так, а ти як тут? – протер я сонні очі.

– Мені Зоя зателефонувала, запросила о десятій в гості.
Я не встиг навіть здивуватися, оскільки двері знову відчинилися, і у квартиру зазирнула теща.

Виявилось, Зоя запросила і її теж. Поки ми збиралися, свахи вмостилися за стіл і почали пити чай з пиріжками.

– Навіщо ти їх покликала? Нічого не розумію, – спитав у мене Антон.

– Подумала, що треба їх частіше разом збирати, – задоволено посміхнулася я. – І нам не виноситимуть мізки, і є, з ким поговорити.

Наступного вихідного ми запросили в гості друзів. Ті з небажанням, але все-таки прийшли.
Помаленьку ми знову повернулися до компанії, з якої нас уже встигли викреслити.

Тож тепер я, перш ніж сипати претензіями, та бажаннями, дуже добре все обмірковую, щоб знову не наступити на ті ж самі граблі, і не залишитися на самоті – це нестерпно! Не робіть наших помилок!