Мені 26. Працюю програмістом. Займався різними спорами: Допилювання ігрових движків, веб-програмуванням, прикладним програмуванням. Є свої репозиторії на Гітхабі.
Зараз навіть не шукаю клієнтів. Вони самі мене знаходять. Заробляю дуже непогано.
Але чомусь родичі думають, що я такий собі зразок енікейщік. Зламався принтер – треба йти до мене і відволікати.
Або потрібно перевстановити операційну систему – знову до мене йдуть.
Раніше допомагав, а тепер перестав. Мені простіше їм дати тисячу гривень, щоб вони пішли в сервісний центр і самі вирішили свої проблеми, а не відволікали мене.
Але роздратування викликає те, що вони вважають це само собою зрозумілим. Допомагаю з недавніх пір тільки мамі і бабусі.
Коли знайомився з дівчатами, і вони дізнавалися, що я програміст, то в 90% випадків починали дивитися на мене, немов я ніщеброд. Спілкування не клеїлося. Не скажеш адже дівчині, що у мене середньомісячний дохід більше $ 3000..
Раніше намагався доводити, що я непогано заробляю. А потім подумав: “А навіщо мені комусь щось доводити?”.
Все змінилося, коли познайомився з дівчиною програмістом.
Випадково перетнулися на конференції. Несподіванкою було те, що ми були з одного міста. Скільки у нас було спільних тем для розмови! Перша наша зустріч перетворилася на справжню суперечку. Ми забули про каву та булочки: все базікали і базікали.
Іноді не потрібно когось шукати. Цей хтось сам тебе знаходить. Ну або доля так сильно стукає вас лобами, що вже просто не можете одне без одного.