Нещодавно був рік, як не стало мого батька. А мені здається, що це сталося 20 років тому, а іноді, що це сталося вчора. Мені 20 років, весь цей рік я працювала, продовжувала спілкуватися з хлопцем, з мамою. Жила, і сміялася, і раділа, і плакала, і сумувала. І ніби у своєму розумі була.
А нещодавно в мене немов очі розплющилися — та я ж погладшала на 15 кілограмів, та я ж у перукарні рік не була, фарбуватися майже перестала — тільки очі трошки підфарбовувала перед роботою. Дивлюся на себе в дзеркало, який жах, на кого схожа стала. Гаразд зовнішність, але я зрозуміла, що зовсім перестала мріяти і чогось прагнути, щиро від душі радіти.
Зовсім перестала відпочивати, стала замкненою, почала боятися людей, боятися виходити на вулицю ввечері, не тішить ні літо, ні тепло. Життя тече ніби повз мене, летить, а я стою і дивлюся на все. Час йде, а я тижнями, не знаю яка зараз година, яке число, день тижня, місяць.
Встаю, йду на роботу, приходжу з роботи, їм, сплю — все за інерцією, як бездушна іграшка. І в мене раптом розплющились очі, я вийшла з цієї прострації, так само несподівано, як і впала в неї. Рік мого життя втрачений у нікуди. Я полінувалася жити, мріяти, діяти.
Я хоч і усвідомила весь смуток втраченого року, але не знаю, що робити далі. Мені не видно сенсу мого буття, я проводжу вільні години у читанні мотиваційних оповідань, а як дочитаю, п’ю чай і сиджу у соцмережах.
Навіть у тому, що я люблю свого хлопця, з яким майже 4 роки, я вже сумніваюся, бачимося ми все рідше з моєї забаганки, мені ліньки виходити гуляти. Хоча не можу сказати, що він мені байдужий, навпаки, він найкращий хлопець у світі, досі від мене такої не пішов.
Загалом, я зовсім загубилася в житті. Я не можу зрозуміти, що сталося зі мною за цей рік. Чи я подорослішала і це просто звичайне життя? Або варто почати щось змінювати? Мені дуже потрібна ваша думка. Спасибі.
