Каріна зателефонувала в середу ввечері -. не Альоша, а саме Каріна.
– Ніно Павлівно, нам треба зустрітися всією родиною. Є важлива розмова.
Ніна розгубилася. Що саме хоче невістка, вона не знала. Але щось буде – відчувала точно.
Про дзвінок сказала Вікторові. Він знизав плечима:
– Може, про хрестини хочуть говорити? Каріна ж на п’ятому місяці.
– Вітю, які хрестини, малюк ще навіть не з’явився!
– Ну, подивимося.
Ніна подивилася на чоловіка – м’якого, доброго, який вічно вірить у краще – і промовчала.
***
Приїхали у суботу четверо.
Свати – Людмила та Петро – дісталися зі свого містечка автобусом ще зранку. Людмила привезла торт до чаю. Петро привіз банку меду.
Обійнялися, привіталися, та сіли за стіл. Каріна вже округлялася, вона трималася прямо. Альоша сидів поряд з нею, й дивився трохи убік.
Всі пили чай із тортом, говорили про здоров’я майбутньої мами — як почувається, що лікар каже, хлопчик чи дівчинка. Людмила розповідала про своїх сусідів, у яких теж онук нещодавно з’явився. Петро кивав. Ніна підливала чай і чекала.
Каріна поставила кухоль, та подивилася на свекруху.
– Ніно Павлівно, ми хотіли поговорити про житло.
– Так…
– Ми з Льошею перебрали всі варіанти. Довго міркували, – Каріна говорила спокійно, по-діловому, як на переговорах.
– Ми винаймаємо вже два роки. Незабаром дитина з’явиться, тож потрібне своє житло. Іпотеку нам не схвалюють на нормальну суму, початкового внеску немає.
– Зрозуміло.
– Ви з Віктором Миколайовичем мешкаєте удвох у трикімнатній квартирі. Якщо розміняти – можна взяти дві однушки. Або однушку і двокімнатну, але двушка тоді в передмісті. Можна, приміром, вам – однушку тут, нам – що вийде.
Запанувала тиша.
Сваха Людмила додала м’яко:
– Ніно, ми розуміємо, що це не просто. Ми б самі допомогли, але ж ви знаєте, що у нас можливості скромні. Пенсія та пенсія. Чим можемо – допоможемо, але грошима не потягнемо.
Петро кивнув:
– Ми б раді, та нічим.
Ніна Павлівна дивилася на стіл, потім Каріну. Потім на Альошу. А син дивився у вікно.
– Альоша, – сказала Ніна, – це твоя ідея?
Він підвів очі.
– Ми думали разом.
– Зрозуміло, – сказала Ніна.
Віктор сидів поруч мовчки. Ніна бачила, як він не знав, куди подіти руки.
– Каріно, – сказала Ніна рівно, – ти пропонуєш нам переїхати з нашої квартири в однокімнатну, щоб ви отримали житло?
– Однушки зараз бувають хороші. Ми дивилися – є варіанти із нормальним ремонтом.
– Я не про ремонт. Я про те, що ви пропонуєте нам віддати наш дім.
– Ніно Павлівно, ну ви ж удвох. Навіщо вам три кімнати?
– Каріно, – голос Ніни був тихий, але твердий. – Ми удвох у своїй квартирі! Яку ми заробили! Кількість кімнат – це наша справа.
Людмила заговорила про дитину – незабаром онук, тісно буде на орендованій, як ростити в чужому житлі. Петро додав щось про сім’ю, про допомогу один одному.
Слова були правильні, голоси мирні. Тиску не було — було дещо гірше: очікування. Начебто всі вже знали відповідь, і Ніні залишилося лише погодитись.
Ніна сказала:
– Це наш дім. Ми з Віктором подумаємо.
***
Гості поїхали надвечір. Віктор прибирав зі столу. Ніна мила посуд. Мовчали.
Потім Віктор сказав – обережно, не дивлячись:
– Ніно, ну вони ж не зі злим наміром. Онук скоро з’явиться. Може, й правда подумати?
Ніна поставила тарілку.
– Вітю, ти це серйозно кажеш?
– Ну, нам правда три кімнати багато.
– У нас спальня, кабінет та вітальня. Ти в кабінеті працюєш, я книжки там тримаю, ми там сидимо вечорами. Це багато? Однушка – це тридцять квадратних метрів. Ти бачив такі? Ми там розвернутися не зможемо.
– Ну, зате у дітей буде житло.
– Вітю, це їхня проблема, не наша. Ми виростили Альошу, дали освіту. Житло – його відповідальність.
Віктор замовк. Ніна бачила по обличчю, що він не погодився, але відступив до наступного разу.
***
Наступний раз не змусив чекати.
Каріна дзвонила – то з новими оголошеннями, то з новими цифрами. Говорила спокійно, без натиску:
– Ніно Павлівно, дивіться – ось однушка на вашій вулиці, гарний поверх.
Людмила писала в месенджер майже щодня – тепло, по-родинному:
– Ніно, ми ж одна сім’я, давай обговоримо.
Одного разу написала:
– Ти ж розумієш, як це – ростити дитину на орендованій квартирі.
Ніна розуміла. Вона сама ростила Альошу у маленькій орендній квартирі, тоді було дуже важко. Саме тому вони з Віктором дуже багато працювали, щоб було нормально. Щоб було своє.
Якось увечері Альоша подзвонив сам. Голос був хрипкий, винний:
– Мамо, ну ти ж розумієш, нам справді потрібне житло. Дитина скоро.
– Альоша, я розумію. Але це питання не нам вирішувати.
– Але ж ви могли б допомогти.
– Ми готові допомогти. Але не із квартирою.
– А з чим?
– Грошима, скільки зможемо. З дитиною – коли знадобиться. Ну не квартирою.
Альоша помовчав.
– Каріна каже, що вам шкода.
Ніна заплющила очі на секунду.
– Альоша, – сказала вона тихо, – це твоя дружина каже – чи ти сам так думаєш?
Мовчання.
– Я тебе люблю, синку. Але я не віддам нашу квартиру!
А потім був вечір, коли стало все ясно остаточно. Віктор прийшов додому пізніше за звичайне. Зняв куртку, поставив чайник.
Ніна запитала:
– Вітю, де ти був?
Він помовчав.
– Їздив подивитись одну квартиру. Каріна оголошення скинула. Однушка на Садовій – не погана.
Ніна дивилася на нього.
– Ти їздив дивитися квартиру, в яку я маю переїхати? Без мене? Таємно?
– Ну, не таємно – я просто не думав, що це так важливо.
– Вітю. Це наша спільна квартира. А ти вирішив їхати один, без мене. Як це називається?
Віктор не дивився їй у вічі.
– До речі, гарна квартира, – сказав він тихо. – Світла.
– Вітю, подивися на мене.
Він підвів очі.
– Я тридцять років тому одружилася з тобою. Ми разом усе будували. Ось цю квартиру разом. Я поїду в чужу однушку, бо так зручніше нашій невістці? Ти чуєш мене?
Довге мовчання, а потім Віктор сказав:
– Чую.
– Тоді зателефонуй сам до Альоші, і все йому скажи.
***
Потім була ще одна зустріч – Каріна наполягла. Ніна погодилася, востаннє, – подумала, що скаже все відразу.
Сіли знову за стіл. Торта цього разу не було. Людмила виглядала стомленою – знову приїхали автобусом, знову була надія в очах. Петро мовчав. Каріна була зібрана. Альоша поряд, але ніби його не було.
Невістка почала говорити – знову цифри, знову варіанти. Ніна слухала, навіть, дала договорити.
Потім сказала:
– Каріно, Людмило, Петро. Я скажу один раз і прошу мене почути.
– Ця квартира куплена у дві тисячі другому році. Ми з Віктором працювали цілодобово, щоб зібрати гроші на неї.
– Я пам’ятаю ремонт – ми самі клеїли шпалери, клали кахлі. Живучи у цій квартирі, ми обоє поховали батьків. Тут Альоша ріс. Це не метри – це наше життя.
Повернулась до Каріни:
– Однушка – це тридцять метрів. Ти пропонуєш нам переїхати туди? А нам же із Віктором по шістдесят років скоро. Чи в передмістя – де ні магазинів нормальних, ні поліклініки. Ти про це думала?
Каріна відкрила рота.
– Я не договорила, – сказала Ніна спокійно. – Я розумію, що вам потрібне житло, – і дитина скоро, і дорого знімати. Я не говорю, що ваша ситуація легка.
– Але це ваша ситуація – твоя та Альошина! Не наша! Ми готові допомогти грошима скільки зможемо. З онуком – скільки потрібно. Але нашу квартиру ми не міняємо!
Каріна сказала тихо, але виразно:
– Значить, квадратні метри вам дорожчі за онука.
– Каріно, – сказала Ніна, – ти розумна дівчина. Ти розумієш, що це не чесний аргумент. Онук та квартира – різні речі, – не змішуй.
Людмила дивилася на сватів. Петро мовчав. Альоша не зводив очей.
Віктор сказав – вперше за всю розмову:
– Ніна має рацію. Ми допомагаємо, але так, як можемо. Квартира не обговорюється.
Каріна встала, та почала збиратися. Людмила підвелася слідом – повільно, з сумним обличчям. Петро потиснув Вікторові руку – мовчки, без слів.
Альоша біля дверей обернувся й подивився на матір.
– Мамо, – сказав він. І нічого не додав.
– Альоша, – сказала Ніна, – я люблю тебе. Це не зміниться.
Він кивнув і вийшов.
***
Тиша у квартирі, як всі пішли, була особливою.
Ніна сиділа на кухні, коли Віктор сів навпроти – не говорив нічого, просто сидів поряд. Це вже було добре. Потім сказав:
– Я не мав рації, коли їздив дивитись квартиру без тебе.
– Так.
– Вибач.
– Вже вибачила, – сказала Ніна.
***
Каріна більше не дзвонила.
Людмила написала один раз:
– Ніно, ти нас засмутила.
Ніна відповіла:
– Людмило, я вас розумію. Але рішення залишається незмінним.
Більше повідомлень не було.
