Кажуть, що внуків більше за дітей любиш. Навіть не знаю, бо сина любила і люблю до нестями. До онуків якесь інше кохання, інші почуття. Напевно, більше їх розумієш, більше балуєш. Дітей душею розуміла, якийсь інстинкт змушував відчувати, коли дитині погано, коли добре. Досвіду не було, зате внутрішня сила примушувала робити так, як треба.
Бувало, заплаче синочок, а ти вже відчуваєш, від чого він плаче – захворів, чи пелюшки поміняти треба. З онуками по-іншому, їх розумом розумієш. Особливо, коли вони вже більшими стають. Батьки завжди хочуть, щоб діти росли правильними. Намагаються дітей у суворості тримати.
А їм, дітям малим, погратись хочеться, побалуватись. Не тільки весь час навчатись, і маму з татом успіхами радувати. Ото, взяти, приміром, моїх онуків… Вони, коли до мене приходили, вільно себе почували. Знали, у бабусі можна і в хованки пограти, можна і кота Ваську погладити, і зайву цукерку з’їсти.
А вдома цього робити мати не дозволяє. А я дозволяла, бо розуміла онуків. Ось за це й поплатилася, мабуть… Тепер рідко онуки до мене приходять, не пускає їх до мене моя невістка. Син Назарчик привів невістку Марину до будинку, коли йому було вже тридцять два роки. До цього часу не одружений був, казав, що встигне. Потім почав говорити, що шукає єдину, та неповторну. І знайшов.
Мабуть, і справді виявилась такою. До весілля син завжди зі мною ділився своїми проблемами, планами, радився. А як одружився, наче підмінили його. Розмовляти про своє особисте зі мною перестав. А коли я його попрошу мені допомогти, чи ще про яку дрібничку, відразу чую від нього: “Мамо, треба з Маринкою поговорити, порадитись».
Потрапив мій синок під каблучок, нічого не скажеш. Без неї тепер і кроку ступити боїться. Усе Марина, та Марина… Знайшов, мабуть, що шукав до тридцяти двох років. Ну а мені то що, мені не шкода, нехай живуть собі. Головне, щоб йому подобалася. Я тепер бабуся, тому охоче спілкуюся зі своїми онуками.
Але і тут щось не задалося. Ходили, ходили до мене мої онуки, і раптом перестали. Спочатку, я подумала, що вони дорослими стають, до школи ходять, до третього та першого класу, то може, не цікаво їм у бабусі стало. Тому вирішила сама їх відвідати, бо скучила. Хлопці так і кинулися до мене, обіймають, цілують, та весь час, поки я була в гостях у сина, від мене не відходили.
Отут я й зрозуміла, що не в онуках справа. Вони, як і раніше, люблять мене, і тягнуться до мене. Напевно, річ у батьках. Вони не пускають дітлахів до бабусі. Побула я в гостях, і вже збиралася йти додому, коли вирішила погуляти з онуками. Я спитала дозволу у сина та невістки:
-Діти, а може, я погуляю з онуками недовго на вулиці? Погода дуже хороша.
Вони погодились, але Марина веліла їх за пів години додому повернути, сказала:
– Ви вибачте, Маріє Іванівно, але хлопчикам, незабаром, у басейн на тренування.
От ідемо ми вулицею, а я візьми, та й запитай онуків, чому вони до мене перестали ходити.
Молодшенький мені відповідає:
– Бабусю, але ж до тебе не можна! Ти хворієш!
– А чим же я хворію?
– Мама сказала, що ти недоумкувата, і з тобою не можна довго наодинці бути. Ось і дізналася всю правду. Виявляється, дурна я … Через пів години, я привела онуків у квартиру, до мами й тата, як обіцяла. Потім йшла додому, і так мені боляче стало, навіть заплакала.
Навіщо вони так зі мною? Чим я заслужила дурною бути? Адже, можна було й по-доброму дітям пояснити, що не мають часу у бабусі цілими днями гостювати, а треба навчатися плаванню. Вони б, мабуть, зрозуміли. Як себе далі поводити з сином та невісткою, навіть не знаю. Не родичатися? Та чи це вихід?
