День народження Левчика, мого онука…
А я у своїй квартирі одна. Стою і дивлюся на світло у вікнах в будинку навпроти. У кімнаті тиша. Лише на стіні тихо цокає годинник.
У тій самій квартирі, за вікнами якої я спостерігаю, живуть мій син Андрій, невістка Оленка та онук Левчик. Нині вони, мабуть, вже сіли за святковий стіл, весело спілкуються, сміються. Внучок вже весь занудьгував, чекає на момент, коли можна буде подивитися подарунки. Мене ж вони у гості не запросили.
Сина я ростила сама. Чоловік пішов із сім’ї, коли Андрію було 3 роки. Всіма силами я намагалася замінити дитині й матір, і батька. Хотіла, щоб мій хлопчик нічого не потребував. На мою ласку та турботу він відповідав взаємністю.
У дитинстві жодних особливих проблем із ним не виникало. Сама не помітила, як синок виріс, після армії влаштувався на роботу, зустрів Оленку. Побралися. Зʼявився Левчик. Купили молодим квартиру. Я теж зробила посильний внесок у покупку (для цього взяла кредит та продала машину).
Нині онукові 5 років. Люблю його без пам’яті. Коли Левчик (моє світло у віконці) з’явився, мене постійно звали допомагати з малюком. Але, чесно сказати, здебільшого і звати не треба було, сама з радістю бігла до них.
Оленка дуже втомлювалася з дитиною, потім почалася післяпологова депресія. Тому я гуляла з онуком, грала з ним, купала, допомагала по господарству.
А тепер, коли хлопчик підріс, я стала непотрібна. Тільки не подумайте, що я нав’язуюсь і приходжу до них щодня. Ні. Ходжу приблизно раз на тиждень, до справ молодих не лізу, свою думку тримаю при собі. Ніколи не приходжу з порожніми руками, завжди беру із собою щось до чаю та подарунки для Левчика.
Але останнім часом бачу, що невістка весь час чимось незадоволена і невдоволення це на мене спрямоване. А нещодавно син сказав:
– Мамо, ти можеш приходити до нас не так часто? Загалом у гості на запрошення ходять. Що в тебе, інших справ немає?
– Сину, чому ти так кажеш? Адже я приходжу до вас лише раз на тиждень. Чим я вам завадила? Тим, що хочу бачитися з улюбленим онуком? Вам же я зайвий раз намагаюся на очі не показуватися.
– Зрозумій нас правильно. Ми просто хочемо відпочити якийсь час, пожити своєю родиною без сторонніх.
Я розвернулася, мовчки одягнулась і зібралася додому. З боку я виглядала спокійно, але в душі роздувалася буря. Я всі сили доклала, щоб не розплакатися там. А ще Левчик підійшов, подивився мені в очі та спитав:
– Бабуся, а ти завтра прийдеш? Давай завтра разом погуляємо на подвір’ї.
Я не знала, що йому відповісти. Тоді онук попросив батька:
– Тату, а можна я сьогодні з бабусею піду? Буду в неї ночувати. Будемо дивитися мультики. Бабуся пиріг спече. Спечеш бабусю? У тебе найсмачніший пиріг на світі!
Дивлюся, син почав вагатися. Але тут зі спальні вийшла Олена і суворо сказала:
– Лев, я тебе нікуди не відпускаю. Бабуся дуже втомилася і йде додому. Одна. А ти йдеш прибирати свої іграшки у дитячій.
Малюк з надією подивився на мене. Невістка почала нервувати.
– Сину, не змушуй мене підвищувати голос. Чому я маю повторювати по два рази!Негайно йди до своєї кімнати й починай прибирати.
Левчик опустив голову і повільно пішов у дитячу. Я мовчки вийшла надвір.
Дорогу додому зовсім не пам’ятаю. Пам’ятаю, що дуже довго плакала, а потім порожніми й скляними очима дивилась у стелю. Постійно повторювала про себе: “Для них я стороння!”. Від болю та образи серце рвалося на частини.
Минуло понад два місяці. У гості так і не запросили (та я б і сама не пішла). Тільки без онука не можу. А його до мене теж не відпускають, бояться, мабуть, щоб я не прийшла до них.
Задоволена тим, що здалеку дивлюся на них, коли гуляти виходять. Жодного дня не минає без думок про Левчика. Постійно думаю про те, чим він займається, як сходив до дитячого садка, чи не ображали його.
Сьогодні день народження мого онука, я дивлюся на сусідній будинок і думаю, як там він, мій улюблений хлопчик, моє світло у віконці.
