– Ви що, справді думали, ніби тарілка каші з котлетками дає вам право на трикімнатну квартиру у центрі?! – гаркнув випещений чоловік у бежевому кашеміровому пальті, нахабно переступаючи поріг безпардонно відчинених дверей і з гидливістю оглядаючи передпокій.
– Спершу привіт, – спокійно відповів Олексій, перегороджуючи шлях непроханому гостеві. – І по-друге, – ви хто такий, щоб вриватися в чужу квартиру і з порога влаштовувати скандал?
– Я – Артем! Рідний племінник Зінаїди Семенівни! З Києва, між іншим! – поважно заявив візитер, струшуючи уявну порошинку зі свого елегантного рукава.
– А ось хто ви такі, це велике питання для правоохоронних органів! Втерлися в довіру до безпорадної старенької, капали їй на мізки десять років, а тепер виставили мене, єдиного законного кревного спадкоємця, за двері?!
– Втерлися? – Катя, дружина Олексія, вийшла з кухні, витираючи руки кухонним рушником. – Артеме, вибачте, а де ж ви були всі ці десять років?
– Коли Зінаїда Семенівна лежала з тяжким пере.ломом шийки стегна? Коли в неї було найскладніше оперативне втручання на очах? Коли ми позмінно чергували у лікарняній палаті?
– Я працював! Я великий підприємець, у мене масштабні проєкти, інвестиції, ніколи мені було лікарнями їздити! – відрізав племінник, діставаючи зі шкіряного портфеля документ.
– Але кревний зв’язок ніяким вашим супом не переб’єш! Ось, будьте ласкаві! Я вже подав заяву до нотаріуса! Я спадкоємець першої черги згідно із законом! А ваш папірець-заповіт – просто пшик! Ми його оскаржимо за дві секунди!
– Оскаржите? – примружився Олексій. – І на якій підставі, дозвольте дізнатися?
– На тій підставі, що тітка була похилого віку і явно не усвідомлювала значення своїх дій! – переможно посміхнувся Артем.
– У мене вже є довідка з приватної клініки! Ми доведемо, що ви її обробили, або чимось напоїли! Загалом, даю вам двадцять чотири години, щоб зібрати свої пожитки і звільнити приміщення, що належить мені по праву. Інакше я викликаю поліцію та міняю замки!
– Двадцять чотири години? – перепитала Катя з іронічною посмішкою. – Як великодушно з вашого боку. А ви не бажаєте спочатку подивитися на наші документи?
– Та що мені ваші фільчині грамоти! – змахнув руками столичний гість. – Старечі марення! Заповіт скасовується за п’ять хвилин, якщо у суді довести недієздатність укладача!
– А хто вам сказав, Артеме, що у нас заповіт? – тихо спитав Олексій.
Племінник на мить завмер, його самовпевнена міміка злегка здригнулася.
– А… А що у вас? Дарча? Все одно визнаємо недійсною!
– У нас, Артеме, договір довічного утримання, – м’яко пояснила Катя, притулившись до одвірка. – Зареєстрований у держреєстрі рівно десять років тому.
– З обов’язковим обтяженням, нотаріальним посвідченням та повним пакетом медичних оглядів.
– Що?! – обличчя Артема витягнулося, а щоки вкрилися багряними плямами. – Який ще договір утримання? Ви що, обдурили літню людину?! Забрали квартиру за безцінь?
– За безцінь? – засміявся Олексій. – Давайте рахувати, якщо вже ви позиціонуєте себе, як успішний бізнесмен. Десять років ми оплачували всі комунальні платежі.
– Десять років купували продукти, ліки, оплачували доглядальниць, коли самі не встигали через роботу. Десять років возили Зінаїду Семенівну на курорти та в санаторії.
– І, до речі, організували та повністю сплатили гідний похорон на центральному цвинтарі. Ви, пригадую, на них навіть не приїхали, пославшись на «важливу бізнес-зустріч у Дубаї».
– Я був у екстреному відрядженні! – верескнув племінник. – І це нічого не змінює! Я відсуджу цю квартиру! Мій юрист рознесе ваш договір у пух і порох!
– Зробіть ласку, покличте вашого юриста прямо зараз, – запропонував Олексій. – Зараз мій друг і за сумісництвом наш адвокат Вадим, сидить на кухні і п’є чай. Вадиме, виходь, тут до тебе гість зі столиці!
З кухні вийшов високий підтягнутий чоловік у суворому костюмі з пачкою документів у руках.
– Доброго дня, Артеме Ігоровичу, – чемно промовив Вадим, поправляючи окуляри. – Я вивчав архів Зінаїди Семенівни.
– Надзвичайно педантична була жінка, дай бог кожному таку ясну пам’ять і чіткість розуму у вісімдесят вісім років.
– І, до речі, суто для довідки: племінники по закону є спадкоємцями другої черги, а ніяк не першої. Так що у вашого юриста з правом явно проблеми .
– Ви мене не залякаєте! – загарчав Артем. – Я нацькую на вас прокуратуру! Ви – зграя шулік!
– Притримайте коней, Артеме Ігоровичу, – спокійно відповів Вадим. – Давайте я процитую вам щось із щоденника вашої покійної тітоньки. Вона вела його щодня.
– Ось запис від п’ятнадцятого травня дві тисячі двадцятого року: «Телефонувала Артему. Просила привезти ліки від тиску, яких немає у наших аптеках.
– Артем сказав, що в нього немає часу на стару руїну, і порадив пити подорожник. Катя та Льоша дістали ліки через своїх знайомих за дві години».
– Щоденник – це не юридичний документ! – Огризнувся племінник.
– Щоденник – ні. А ось аудіозапис вашої з нею останньої телефонної розмови, де ви прямим текстом кажете:
– Тітко Зіно, не дзвоніть мені більше, ви мені не мати і не баба, вми.райте спокійно і не заважайте людям жити, – це прекрасний речовий доказ для суду про вашу недобросовісність, як спадкоємця, – викарбував Вадим.
– Ви… ви записували розмови?! – Артем зблід.
– Зінаїда Семенівна сама записувала, – уточнила Катя. – Вона чудово знала твою породу, Артемчику. Вона знала, що як тільки її не стане, ти прилетиш сюди швидше за голодного шуліку, щоб продати її гніздо і забрати гроші.
– Саме тому вона сама, наголошую – за власною ініціативою! – прийшла до нас десять років тому та запропонувала оформити договір утримання.
– І більше того, – продовжив адвокат Вадим, перегортаючи сторінку. – Щомісяця Зінаїда Семенівна підписувала акт виконаних робіт та приймання коштів.
– Кожна чекова квитанція за ліки, кожен чек із супермаркету, кожна довідка від лікарів підшита до цієї папки. Тут банківські виписки з печатками за кожний із ста двадцяти місяців!
– Ви щиро думаєте, що якийсь суд у цій країні розриватиме повністю виконаний договір утримання на користь племінника, який п’ятнадцять років не з’являвся у житті рідної тітки?
Артем важко задихав, послаблюючи вузол брендової краватки. У його очах читалася судомна робота думки – він шукав лазівку, зачіпочку, хоч якусь щілину в цій монолітній юридичній стіні. Відступаючи на крок до виходу, він спробував зберегти обличчя.
– Гаразд! Припустимо, договір утримання справжній! Але там, напевно, були порушення умов! Ви не доглядали її належним чином! Ви морили її голодом! Я вимагаю ексгумацію! Я знайду незалежних експертів!
– О, знаходите будь-кого, – знизав плечима Олексій. – Тільки зважте на один маленький нюанс. Всі витрати на послуги адвоката, експертизи та судові витрати при програші справи будуть стягнуті в повному обсязі з позивача. Тобто із вас, – це по закону.
– І скільки це буде? – проковтнув Артем.
– Ну, з огляду на кваліфікацію Вадима та вартість експертних процедур… Тисяч п’ятсот, а то й більше, ви точно втратите, – усміхнулася Катя.
– Плюс ми подамо зустрічний позов про захист честі та гідності, а також за спробу наклепу та фальсифікацію медичних довідок.
– До речі, про ту приватну клініку, яка нібито видала вам довідку про недієздатність Зінаїди Семенівни… Вадим уже направив запит в МОЗ.
– Ви знаєте, що за купівлю липових довідок передбачена кримінальна відповідальність?
Племінник відсахнувся до самих дверей. Його пиха та столичний лиск випарувалися без сліду. На обличчі залишився лише тваринний страх перед неприємностями з правоохоронними органами.
– Ви… Ви просто якісь монстри! – Видавив з себе Артем, хапаючись за дверну ручку. – Нічого людського у вас нема! Нажилися на бідній старій!
– Ми подарували їй десять років спокійної, ситої та оточеної турботою старості, Артеме, – суворо сказала Катя. – Вона пішла із життя на руках люблячих людей, у чистоті та теплі. А ось ти проміняв рідну тітку на свої проєкти, а тепер прийшов грабувати її пам’ять.
– Пішли ви… – промимрив племінник, судомно відкриваючи замки.
– І ще одне, Артеме Ігоровичу! – гукнув його біля самих сходів адвокат Вадим. — Якщо ви спробуєте хоча б ще раз з’явитися у цьому під’їзді чи зіпсувати замки, ми одразу передамо матеріали щодо фальсифікації довідок в прокуратуру. Ви мене почули?
Артем нічого не відповів. Він практично вибіг на сходову клітку, голосно гупаючи черевиками по сходах, немов за ним ганялася зграя розгніваних привидів.
Важкі вхідні двері з гучним клацанням зачинилися. У передпокої запанувала тиша.
– Пішов столичний витязь, – хмикнув Олексій, закриваючи засув. – А як співав! Настовбурчився, як шуліка перед кидком!
– Та вже ж, – Катя зітхнула і притулилася до плеча чоловіка. – Шкода мені його трохи. Прожити життя з такою черствою душею – адже це страшне покарання.
– Не шкодуй його, Катюшо, – м’яко сказав Вадим, прибираючи документи у шкіряний портфель. – Такі люди шкодують лише про те, що їм не вдалося урвати чужого шматка. Головне, що Зінаїда Семенівна мала рацію. Адже вона знала, що все закінчиться саме так.
– Це точно, – усміхнулася Катя, дивлячись на портрет Зінаїди Семенівни, що стояв на комоді в обрамленні свіжих хризантем.
На фотографії жінка похилого віку тепло і ласкаво посміхалася, ніби кажучи: «Я ж попереджала вас, мої дорогі, а ви хвилювалися!».
– Гаразд, захисники, – Олексій обійняв дружину за талію. – Вадиме, ходімо на кухню. Чай уже охолонув, а у Каті там ще яблучний пиріг є. Пом’янемо Зінаїду Семенівну добрим словом.
– Від пирога не відмовлюся, – завзято посміхнувся адвокат. – Тим більше після такої блискучої юридичної вистави!
Друзі дружно пройшли на затишну кухню, що пахне корицею та яблуками. Попереду на них чекав спокійний вечір у квартирі, яка стала їм справді рідною – не по закону кревності, а по закону любові, милосердя та чесності…
Як вам закиди племінника? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
