– Ні, все-таки доведеться її здати, – несподівано сказав Микита. Думка, яка кілька днів не виходила у нього з голови, нарешті, вилетіла назовні.
– Кого здати? Куди? – не зрозуміла Тетяна.
– Мою матір.
– Ти серйозно? – Дівчина не повірила своїм вухам.
– Абсолютно. Адже я, коли до себе її забирав, думав, що особливих проблем не буде: таки не лежача, ходить, може себе обслуговувати.
– А зараз не знаю, що й робити. Моє життя перетворилося на суцільний жах. Додому не хочеться йти!
– Це як? – здивована Таня на розгорнуте запитання цієї хвилини була просто не здатна.
– Ну уяви: стара, хвора людина, яка мало на що здатна, намагається мене контролювати, виховувати, нав’язує свою думку. То їй – не так. І це – не так.
– Кажу, щоб лежала в ліжку, а вона на кухню преться: їй, бачте, захотілося приготувати щось, бо привізна їжа не подобається! Вона приготує, а я потім кухню пів години натираю. Воно мені потрібне?
– Ну, мабуть, вона не хоче бути тягарем, – припустила Тетяна, – намагається хоч якось тобі допомогти.
– Та не потрібна мені її допомога! І зауваження не потрібні! Я досить дорослий, щоб ухвалювати рішення самостійно!
– І які ж вона тобі зауваження робить?
– І живу я не так, і робота у мене нікудишня, і сім’ї досі немає, і гроші я витрачати не вмію, і друзі у мене не правильні. Дістала!
– Навіщо ти так? Вона ж твоя мама, – тихо сказала Тетяна, – вона любить тебе, турбується, хоче якнайкраще. Спробуй її зрозуміти – одразу стане легше!
– Зрозуміти? Що я маю зрозуміти? Що я для неї досі той маленький хлопчик, якого вона водила в садок? Ну, скажи, як їй пояснити, що я виріс? Що маю своє життя, свою думку, свої плани, нарешті!
– А мама у ці плани не вписується?
– Уяви собі – не вписується! Ну, лежала б тихенько, серіали дивилася. У віконце виглядала, як усі старенькі.
– Так ні: вона з розпитуваннями лізе, моралі читає, звіту вимагає. А нещодавно взагалі видала – запросімо когось на Новий рік! Їй навіть на думку не спало, що я захочу кудись піти, зустрітися з друзями.
– Ти справді хочеш? Адже ми збиралися зустріти Новий рік разом?
– Це я так, до речі. Щоб ти зрозуміла…
– А я тебе дуже добре розумію, – сумно посміхнулася Тетяна, – я два роки прожила з бабусею. Довелося забрати, коли їй виповнилося вісімдесят років.
– Вона теж увесь час намагалася мене перевиховувати, повчала весь час, навіть при сторонніх. Капризувала. Ображалася. Словом, поводилася, як дитина.
– У мене також часто здавали нерви. Але я нагадувала собі, що в дитинстві я була нестерпною дитиною, проте, бабусі жодного разу не спало на думку відмовитися від мене.
– Вона дбала про мене, годувала, лікувала, вручну прала мої речі. Кинула роботу, бо я часто хворіла, і мною треба було займатися.
– Вона все для мене робила. Мовчки, з коханням. Ніколи не скаржилася, що втомилася, і більше не може мене терпіти. Розумієш?
– Це інше, – відрізав Микита, – бабусине кохання безумовне.
– Бабусине – так. А моє? Хіба я могла відповісти їй чорною невдячністю? А тут – мама… Вона взагалі життя тобі подарувала!
– Це просто гарні слова. Насправді все значно складніше, – відбив Микита, який, схоже, залишився при своїй думці.
До цього моменту Тетяна вважала Микиту добрим, уважним, дбайливим чоловіком. Нині – він відкрився зовсім з іншого боку.
Невиразна тривога зародилася в серці дівчини, але вона вирішила зробити ще одну спробу:
– Слухай, а давай твоїй мамі справжнє свято влаштуємо, якщо вона цього хоче. Я прийду з ранку тридцять першого, всяких смакот наготую.
– Мама мені допоможе, чим зможе. Ялинку прикрасимо. У тебе ялинка є?
Микита нічого не відповів.
– Якщо ні – я свою принесу. Тільки уяви, яка вона рада буде! Старий рік проводимо, новий зустрінемо. Телевізор подивимося. Як гадаєш? До речі, ось він привід, щоб нам познайомитись. Ти давно обіцяв…
– Ні до чого це все, – різко кинув Микита, – я не збираюся йти в неї на поводі. І вдома сидіти у новорічну ніч – не збираюся. Ми з тобою потім подумаємо, як і де зустрічатимемо Новий рік. Ще є час…
– Тобто ти хочеш залишити маму одну?
– Так. Нехай нарешті зрозуміє, що я вже не належу їй, і навчиться бачити в мені чоловіка.
– Чоловіка? – Голос Тетяни прозвучав зневажливо …
Микита з подивом на неї подивився:
– Що ти хочеш сказати?
– Я хочу сказати, що Новий рік тобі доведеться зустрічати без мене… І взагалі, я думаю, що нам краще розлучитися…
– Ти впевнена?
– Абсолютно.
– Може, поясниш?
– Навіщо? Ти все одно не зрозумієш…
– І все-таки?
– Мені не потрібен чоловік, на якого не можна покластися!
– Не зрозумів, – метал у голосі Микити чувся все виразніше.
– Як тобі пояснити? Дивись – зараз я молода та здорова. Потім стану – хворою, та старою. А ти мене – на смітник. Уловлюєш перебіг моїх думок?
– Дурниці кажеш! Я на таке не здатний!
– Невже? Рідну матір здатний у будинок для літніх людей здати, а мене, чужу тітку, пошкодуєш? Все, Микито, розмова закінчена. Прощавай!
– Прощавай, – луною відгукнувся Микита…
Через рік Микита зустрічав Новий рік у повній самоті.
Матері не стало в будинку для людей похилого віку, а Тетяна більше ніколи не з’являлася в його житті…
Цікаво, невже його сумління не допікає, що з матір’ю так повівся? А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
