Мені 25 років, сестрі 17, той самий складний вік. Вже тривалий час після від’їзду батьків на роботу за кордон, на 3 роки, ми живемо вдвох. Марина обіцяла мамі, що мене слухатиметься, а мені сказали батьки, що я повинна за нею приглядати. Я не бачила в цьому нічого поганого і складного для себе, тому що завжди, не дивлячись на різницю у віці, ми мали гарні стосунки.
Проблема в тому, що сестра дуже товариська людина і має багато друзів. У мене теж є друзі, але спілкуюся і ставлюся я до них по-іншому. Останнім часом Марина постійно запрошує всіх своїх друзів тусити до нас додому. Вони сидять до ночі, голосно слухають музику, постійно хтось залишається ночувати, щоб не повертатися додому.
Я втомлююся на роботі, працюю медсестрою. Часто після чергування хочеться відпочити у тиші та чудово поспати, але Марина цього не розуміє. Коли були вдома батьки, її друзям та подругам навіть на думку не спадало, залишитися на ніч у нас.
Я намагалася пояснити сестрі, що так робити не можна, що в цьому будинку ще й я живу, і не маю наміру все це терпіти. Вона почала плакати, звинувачувати мене в тому, що через мене вона втратить своїх друзів.
Марина не розуміє, що справжніх друзів не можна втратити тільки тому, що потрібно дотримуватися правил пристойності і залишати їх у себе вдома. Коли я сказала, що наступного разу сама зроблю її компанії зауваження і попрошу на вихід, вона відповіла: «Ти мені не мама, своїх дітей виховуватимеш. У мене своя кімната, я що хочу, те й роблю в ній».
Звісно після цього я зателефонувала батькам, щоб вони з нею поговорили, адже мене ці підлітки просто не сприймають. Мама одразу: «я так і знала, що ти не впораєшся, треба нам їхати». Я ще й винна, виявилася, ніби вони залишили на мене маленьку дитину.
Я і так все купую сама своїм коштом, готую, прибираємо, щоправда, разом із сестрою. Ніколи не думала, що це буде так важко, жити разом із рідною, до того ж теж дорослою, сестрою.
