– Завтра Руслана до тебе привезу.
Єлизавета притиснула телефон плечима до вуха, одночасно прогортаючи на планшеті зведення від постачальників.
– Валентино Борисівно, куди до мене?
– На твою базу. Хлопчику свіже повітря потрібне.
– У мене еко-парк забитий ущерть. Сезон.
– Ой, Лізо, не вигадуй!
– Я не вигадую. Місць немає.
– Для рідного племінника чоловіка кута не знайдеш?
Свекруха говорила з тим самим натиском, який не терпів заперечень.
– Не знайду. Усі будиночки заброньовані ще з весни.
– Нічого страшного. Він поживе із персоналом.
– Мій персонал живе у побутівках.
– Значить, ущільнються!
Єлизавета відклала стілус і випросталась у кріслі.
– Ніхто не ущільнюватиметься. У мене комерційний об’єкт, а не гуртожиток!
– Лізо, ти не розумієш. Руслан роботу втратив, – заявила свекруха. – Йому стрес треба зняти. У місті він зовсім зачах.
– Знову втратив?
– Начальник там виявився недолугий. Чіплявся на порожньому місці. Вижили хлопця.
– Валентино Борисівно, це його четверта робота за рік.
– Тобі яка справа? Хлопчик шукає себе.
– От і нехай шукає у місті.
– Яка ти безсердечна. У хлопця депресія!
– Я зайнята. Мені привезуть обладнання за годину.
– Я Гриші зателефоную!
– Телефонуйте.
– Завтра до обіду чекай. Ми ж не чужі люди! Що сусіди скажуть, якщо рідня по кутах поневіряється, поки ти тут хороми здаєш?
– Мені все одно на сусідів!
У слухавці пролунали короткі гудки. Єлизавета відклала телефон.
Воно й зрозуміло. Руслан, двадцятип’ятирічний лобур, вкотре вилетів із роботи. Оплачувати його оренду у місті Валентині Борисівні набридло. Найпростіший вихід – перекинути цю проблему на шию невістці.
Єлизавета відкрила файл із кошторисом. База відпочинку тягла гроші щодня. Вивезення сміття, чищення септиків, зарплати, податки.
Кредит за будівництво гостьових будиночків був оформлений на неї, і платила вона його сама. Григорій допомагав інколи, воліючи не вникати в «жіночі бізнес-ігри».
Йому подобалося приїжджати сюди на вихідні, смажити м’ясо і хвалитися перед друзями, що дружина має свій еко-парк. Але вникати у цифри він відмовлявся.
Два роки тому Єлизавета здійснила стратегічну помилку. На ювілей Валентини Борисівни вона подарувала їй золоту пластикову картку – безстрокову перепустку на територію.
Хотіла по-доброму, заради миру у сім’ї. Тепер жінка вважала комерційний проєкт своєю особистою дачею.
Близько другої години дня Єлизавета стояла на відкритій терасі адміністративного корпусу.
– Аріно, що у нас за графіком прибирань? – Запитала вона адміністратора.
– Мая сьогодні у дві зміни виходить, – обізвалась дівчина, не відриваючись від монітора. – Емма захворіла.
– Сплати Маї за подвійним тарифом із резервного фонду.
– Зроблю. Єлизавето Юріївно, там постачальник м’яса для ресторану ціну піднімає. Повідомлення надіслали.
– Шукай іншого. У нас бюджет тріщить по швах.
…Гравійною доріжкою впевненим кроком наближалася Валентина Борисівна. На ній була строката шовкова блузка, а на голові красувався солом’яний капелюх.
Слідом плентався Руслан. На ньому було безрозмірне чорне худі, каптур натягнутий на очі, а в руках він міцно стискав смартфон.
Єлизавета зробила крок назустріч.
– Я ж зранку все пояснила. Місць немає.
– Апетит приходить під час їжі, Лізо, – заявила свекруха, по-господарськи оглядаючи доглянуті газони. – Оформляй нас.
– Куди?
– Ну, я бачила, там люди із шостого будиночка виїжджають.
– Туди за дві години заїжджає сім’я з дітьми. Бронь оплачена місяць тому.
– Нічого, переб’ються. Скажеш, накладка вийшла. Повернеш гроші.
Єлизавета схрестила руки на планшеті.
– Ви у своєму розумі?
– Ну очманіти, – подав голос Руслан, навіть не відводячи очей з екрану. – Тітко Лізо, мені че, на траві спати? Тут навіть інтернет не тягне нормально.
– Додому їдь. В місто.
– У нього там оренда не сплачена! – заступилася Валентина Борисівна. – Ти зовсім совість втратила?
– Хлопець без роботи залишився, йому треба відпочити. Он, у тебе ресторан працює. Тут харчуватиметься.
– Який бюджет?
– Що?
– Який бюджет у Руслана на харчування та проживання? – Єлизавета дивилася прямо на родичку.
– Доба в найдешевшому будиночку коштує чимало. Триразове харчування – теж сума. Чи готові ви внести оплату?
– Ми ж не чужі! – обурилася жінка. – Я мати твого чоловіка!
– Давайте щиро. Ваш племінник не працює та не вчиться. Ви вирішили прилаштувати його на повне забезпечення. Щоб він безплатно жив, безплатно їв та користувався всім готовим.
– Ти повинна увійти в його становище!
– Я не благодійний фонд!
– Ти ці стіни на гроші мого сина відгрохала! – Підвищила голос свекруха.
Пара гостей за сусіднім столиком із цікавістю обернулася.
– Я ці стіни збудувала на кредитні гроші. І кожну гривню за рахунком закриваю сама. Григорій до фінансування бази не має відношення.
Валентина Борисівна пішла у звичний наступ, проігнорувавши аргументи.
– Хлопчику ж треба десь жити!
– Нікому я нічого не зобов’язана! На свої хотілки, будьте ласкаві, самі заробляти.
Руслан нарешті відірвався від телефону.
– Загалом пофіг, поїхали звідси. Тут нудьга.
– Якщо Руслан хоче тут залишитись, – перебила Єлизавета, – нехай іде до завгоспу. Мені потрібні люди на розчищення лісу від хмизу. Оплата підрядна, проживання в підсобці віднімаю із зарплати. На їжу вистачить.
Руслан скривився так, наче йому запропонували з’їсти лимон.
– А що я одразу? Я важке тягати не наймався.
– Стояти! – гаркнула на нього Валентина Борисівна, а потім знову повернулася до невістки.
Вона полізла у свою сумку, довго там копошилася і нарешті з переможним виглядом виклала на стійку адміністратора золотий пластик.
– Чудово! Я VIP-гість! У мене абонемент!
Аріна розгублено подивилася на карту, потім на Єлизавету.
– Оформляй мене в номер, – скомандувала свекруха. – А Руслан житиме зі мною, як супроводжуючий. Маю повне право.
Одвічна звичка тиснути до останнього, прикриваючись чужою ввічливістю. Свекруха була свято впевнена, що проти цього пластику невістка не піде – побоїться скандалу з чоловіком.
– Аріно, – покликала Єлизавета.
Дівчина випросталась.
– Так, Єлизавето Юріївно.
– Візьми карту. Проведи по базі.
Аріна приклала пластик до терміналу. Екран спалахнув зеленим, підтверджуючи статус безстрокового гостя.
– Анулюй, – розпорядилася Єлизавета. – Назавжди.
– Що?! – верещала Валентина Борисівна.
Аріна швидко натиснула кілька кнопок на клавіатурі. Термінал коротко пискнув.
– Готово. Карта заблокована.
Єлизавета зсунула непотрібний шматок пластику по стільниці у бік родички.
– Був абонемент. Тепер ви не гість. Залиште територію.
– Та ти… та я Гриші все розповім! – заголосила жінка, хапаючи картку. – Ти як із матір’ю розмовляєш? Ти ще пошкодуєш!
– Я з вами, як із клієнтом розмовляю. Колишнім. Якщо за п’ять хвилин ви не підете за ворота, я викликаю охорону.
Руслан розвернувся і пішов назад по гравію. Сперечатися він не любив, напружуватися теж, а перспектива тягати хмиз лякала його більше, ніж гнів тітки.
Валентина Борисівна ще довго обурювалася на парковці. Вона дзвонила комусь телефоном, розмахувала руками, голосно скаржилася на невдячність, але до адміністративного корпусу більше не підійшла.
Увечері Єлизавета повернулася до міської квартири. Вона сиділа за ноутбуком, зводячи дебет із кредитом, коли в передпокої пролунали кроки.
Григорій прийшов із роботи. Він роззувся, кинув ключі від машини на тумбу і пройшов до кімнати.
– Мати дзвонила, – заявив він замість привітання.
– Я в курсі.
– Плакала. Каже, у неї тиск підскочив.
– Буває, – Єлизавета не відривала погляду від екрану.
– Чому ти їх вигнала?
– Тому, що вони приїхали жити безплатно. І їсти безплатно.
Григорій притулився до одвірка.
– Це ж моя мати!
– А це мій бізнес!
– Ти могла б виявити хоч краплю поваги.
– Повага не оплачує платежі за рахунками, Грицю.
– Тобі лише гроші важливі!
– Мені важлива стабільність. В мене працюють люди. Я сплачую податки. Твоя мама хотіла поселити дорослого лобура на всьому готовому.
– У нас зараз порожня далека кімната у квартирі.
– Нехай живе. Але годуватимеш його ти.
– Він мій племінник! Рідня! Шматок від тебе відвалився б, якби хлопець тиждень на базі пожив?
Єлизавета нарешті відірвалася від екрану і подивилася на чоловіка.
– Твоя мати вимагала поселити його в заброньованому будиночку. Знаєш, скільки коштує скасування броні та повернення коштів?
– Я не бухгалтер, щоб це рахувати.
– Саме так. Ти не рахуєш. Тобі головне бути добрим сином за мій рахунок.
– До чого тут твій рахунок? Ми ж сім’я!
– Тоді давай так. Будиночок коштує чотири тисячі на добу. Харчування на двох – ще дві.
– Помножимо на тиждень. Переказуй мені сорок дві тисячі з картки, і вони можуть заїжджати хоч завтра.
Григорій обурено розвів руками.
– Ти ж знаєш, у мене зараз туго з грошима!
– Знаю. У тебе кредит на машину. У тебе рибалка на вихідні. У тебе все туго, коли справа стосується твоєї рідні.
– Ти ці стіни будувала, коли ми вже одружені були! Я тебе підтримував!
– Морально? – Усміхнулася Єлизавета. – Дякую. Але банк моральної підтримки до оплати не приймає.
– Ти стала занадто жорсткою, Лізо. Тебе зіпсували гроші.
– Мене зіпсували не гроші. Мене зіпсувала звичка тягнути все на собі, поки ти розмірковуєш про високі матерії.
Григорій не знайшов, що відповісти. Він постояв ще хвилину, перетравлюючи почуте, а потім махнув рукою і пішов на кухню. Розмов на сьогодні вистачило обом.
За тиждень Валентина Борисівна знову спробувала закинути вудку через чоловіка, але Григорій, пам’ятаючи про пропозицію перевести сорок дві тисячі, швидко звернув тему.
Руслан зрештою повернувся до батьків у сусіднє місто, так і не знайшовши себе. А Єлизавета викреслила з графіка бронювання усі безстрокові абонементи.
Доля сама розставила все на місця, і на базі стало дихати набагато легше…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
