– Нікуди я звідси не піду! По праву – житло мені належить! Я стільки років тебе й твою ненормальну матір терпіла. Що хочеш роби, не виженеш!
– Ще і як вижену! – пригрозив Борис. – Не хочеш по-хорошому з’їхати, виселятиму силою.
Син Лідії Антонівни розлучився чотири роки тому. Шлюбний процес був дуже складним. Невістка пенсіонерки хотіла з цього шлюбу вийти без втрат:
– Я вимагаю, щоб ти залишив мені квартиру! – говорила своєму, поки що законному чоловікові, жінка. – Ти що ж, хочеш, щоб твоя дочка втратила звичне оточення, друзів та гарну школу?
– Якщо ми підемо на оренду, май на увазі, що якість життя Юлі знизиться в рази. Мені доведеться левову частку доходу віддавати за квартиру.
– Вчини, як чоловік, Борисе, залиш все, що маєш, своїй дочці!
Борис спочатку не погоджувався. Але Лідія Антонівна сина все ж таки вмовила:
– Хай живуть, Борю, а ти до мене перебирайся! У нас з батьком трикімнатна, тобі можемо аж дві кімнати віддати, а потім, коли Юлі виповниться вісімнадцять років, оформимо на неї дарчу.
– Якщо захоче, то нехай і продовжує жити з матір’ю, а якщо ні, то Анфіса з’їде. Документи поки що не оформляй і на дружину нічого не переписуй.
– Анфіса твоя – вона як акула, вона доньці нічого не залишить.
Борис матір послухався, про своє рішення оголосив. Але Анфіса залишилася незадоволена:
– А чому квартира має дістатись Юлі? По-перше, до повноліття чекати ще цілих сім років, а по-друге, я в цю двійку вклала всі свої сили. Затишок тут хто наводив? Оформляй, Борисе, квартиру на мене. Я вимагаю!
– Вимагатимеш, Анфісо, одразу ж вилетиш звідси, як корок. Квартира моя. Я її за півтора року до знайомства з тобою купив. Ти взагалі до неї не маєш жодного відношення!
– Я з доброї волі тебе залишаю тут жити, і то тільки через дочку. Ти ж Юлю мені не віддаси?
– Звісно, не віддам! І ще чого не вистачало! Ти хіба з неї нормальну людину виховаєш?
– Та ні, звичайно! Де ти час візьмеш на дитину? Ти весь час на роботі.
– Скинеш дочку на свою матір? Ну ні! Ні, цього я не дозволю!
Свекруху Анфіса люто ненавиділа. Їй здавалося, що свекруха постійно лізе в їхнє із Борисом життя.
Лідія Антонівна не лізла, вона просто давала поради синові, коли той їх просив – напевно, так чинить кожна мати.
Ще Анфісу дуже злило небажання свекрухи на першу вимогу кидатися до неї на допомогу.
Коли Юля була маленькою, всі сварки подружжя починалися з однієї й тієї фрази:
– А могла б твоя мати, Борю, нам і грішми трохи допомагати! – сідлала улюбленого коня Анфіса. – Мамочка твоя чудово знає, що у нас маленька дитина, що ти зараз один працюєш.
– Але куди вже там, ми ж тільки про себе думаємо, санаторіями роз’їжджаємо постійно, здоров’я вона поправляє.
– Боря, ти вже вибач, але на твоїй матері орати можна, вона нічим не хворіє.
– От скільки на путівки Лідія Антонівна витратила? Тисяч десять? А нам, ой би як ці гроші були в пригоді!
«Вредна» свекруха не лише грошей на онучку не давала, а й відмовлялася забирати її до себе щовихідних.
Анфіса, твердила про те, що вона, як мати, заслуговує на відпочинок, щоп’ятниці намагалася нав’язати однорічну доньку свекрусі:
– Та що ти, Анфісо? – пояснювала невістці Лідія Антонівна. – Юля ж ще маленька, я її ні погодувати до ладу, ні спати вкласти не зможу.
– Ось як підросте, стане трохи самостійнішою, так, будь ласка, я не проти. Хоча б із трьох років, Анфісо.
– А ще два роки мені як жити накажете? – скандалила невістка. – Я дванадцять місяців майже не сплю! Невже у вас ні краплі співчуття немає, Лідіє Антонівно?
– Нічого страшного, навчітеся, я вам все поясню, все покажу. Борю ж ви якось виховали? Ось і згадаєте минуле!
Загалом, Анфіса вважала, що її шлюб розвалився, в цілому, з вини свекрухи.
Борис, звісно, теж у тому винний – у цій ситуації тільки вона, Анфіса, була постраждалою стороною.
У Бориса після розлучення справи несподівано пішли вгору. Він вмовив батьків продати дачу, гроші вклав у бізнес, і справа розкрутилася.
Вже через рік після розлучення він почав платити дочці добрі аліменти. Спочатку по п’ять тисяч, потім по вісім, а потім і по дванадцять щомісяця.
Анфіса розправила крила. З такими аліментами та з її зарплатою додатково, можна було б у їхньому маленькому містечку жити безбідно.
Через два роки після розлучення жінка влаштувала своє особисте життя – вийшла заміж за чоловіка молодшого за себе на цілих вісім років.
Андрій, другий чоловік Анфіси, не працював – йому не подобалося рано-вранці вставати, кудись їхати, виконувати чиїсь нудні розпорядження.
Він з Анфісою й одружився тільки тому, що дізнався про розмір аліментів і її зарплати.
Анфісу все влаштовувало, вона була готова на все, щоб утримати поруч із собою молодого чоловіка.
Ось усім цим тринадцятирічній Юлі вітчим і не подобався. Дівчинка вже все розуміла, тому часто скаржилася батькові:
– Тату, він нічого взагалі вдома не робить! Я зі школи приходжу, а він тільки прокидається, їсть, а брудний посуд у раковину скидає і йде грати за мій комп’ютер.
– А мамі ти про це говорила? – Обережно цікавився Борис. – Вона знає?
– Говорила, – відповіла Юля. – А що з того? Мама йому в рот заглядає, ще й мене змушує шанобливо ставитися до нього.
– Тату, я не хочу жити там, забери мене до себе, будь ласка!
Борис багато разів намагався розв’язати проблему мирно. Анфіса на захист Андрія кидалася пантерою:
– Та не працює він тимчасово! І що? Я взагалі не розумію. Борю, яка тобі справа до мого особистого життя? Я у твоє начебто не лізу!
– Юльку Андрійко не ображає, а те, що їй він не подобається, то це її проблеми. Я тепер що, маю поховати себе, як жінку, і жити тільки заради доньки?
– Мені всього тридцять вісім, у мене пів життя ще попереду. Відчепись, Борю, не займайся нісенітницею і не лізь до мене!
Через рік після весілля в Анфіси та Андрія з’явився спільний син. Вся любов тепер діставалася малюкові, на Юльку мати взагалі припинила звертати увагу.
Старша дочка повинна доглядати молодшого. Анфіса повторення першого декрету не хотіла, тому обов’язково щодня виділяла собі по три – чотири години на відпочинок: гуляла з подругами, спала, або просто замикалася у своїй кімнаті, та читала книгу.
Юля в цей час мала погодувати брата, переодягнути й вкласти його спати, якщо це потрібно.
Дівчина до такої відповідальності була не готова. Юля спочатку маленького братика навіть на руки брати боялася. Матері про це говорила неодноразово. Тільки Анфісі на слова дочки було начхати:
– Сподіваєшся зістрибнути зі своїх обов’язків? Не вийде! Не придурюйся, Юля, займайся дитиною! Не дай Боже, з ним щось трапиться – я не знаю, що потім з тобою зроблю!
Напевно, так би й надалі тривало, якби Юля якось не поскаржилася бабусі. Лідія Антонівна в єдиній онуці душі не чула, тому відразу забила тривогу:
– Послухай, Борю, це ж ненормально! Анфіса що, у доньці безплатні робочі руки знайшла? Ти взагалі чув, що твоя дочка розповідала мені?
– Чув, мамо! Що ти думаєш, я з Анфісою з цього приводу не розмовляв? Та стільки разів розмовляв, а який сенс? Вона постійно мене затикає і просить її не чіпати.
– Мене багато чого не влаштовує у її поведінці, я впевнений, що на аліменти, які я плачу Юлі, живе вся родина. Анфіса тепер не працює, і чоловік її новий дитячі гроші проїдає.
– Треба ж якось розв’язувати цю ситуацію! – обурилася Лідія Антонівна. – До суду йди, Борю, домагайся, щоб Юлю віддали офіційно тобі, а потім Анфісу з квартири виселяй.
– Їй і так пішли назустріч, дозволили стороннього чоловіка у квартиру привести. Як я міркувала? Думала, Анфісі після весілля жити буде легше, а вона, по суті, тобі на шию свого альфонса посадила.
Борис ще раз спробував мирно врегулювати конфлікт із колишньою дружиною. Він подзвонив Анфісі й запропонував:
– Давай я дочку заберу. Юля на тебе скаржиться – жити, каже, ні з тобою, ні з вітчимом не хоче. Не хотілося б, Анфісо, доводити справу до суду.
Анфіса злякалася. Якщо Юля піде жити до батька, то вона втратить більшу частину доходу. На одну допомогу з догляду за дитиною сім’ї із трьох осіб просто не виживе.
– Борю, ну що ти починаєш? – заявила Анфіса. – Все у нас добре! Зараз я з Юлею переговорю, вона більше вам скаржитися не буде!
– Знаю я твої розмови! Не здумай на дочку руку підняти – притягну до відповідальності, і на дитину твою маленьку не подивлюся. Я пропоную по-доброму розв’язати це питання.
– Та йди ти знаєш куди! – розлютилася Анфіса. – Юлька житиме зі мною, мені необхідна її допомога! Можеш вирушати в суд, однак правда залишиться за мною.
– Ознайомся з практикою – дітей у дев’яносто дев’яти відсотках випадків залишають саме з матір’ю. Мене нема за що дорікнути, я про своїх дітей дбаю.
Борис натиснув на всі важелі, які тільки міг. Коли відбувся суд, Юлі вже виповнилося п’ятнадцять. Дівчинку запитали, з ким вона хоче залишитися. Судді Юля чесно зізналася:
– З вітчимом і з матір’ю жодного життя немає. Вона навіть обіди мені оплачувати в школі відмовляється. Весь час каже, що грошей немає, хоча братику і новий одяг, і іграшки купують.
– Її другий чоловік не працює, сидить на шиї у матері, пінне сьорбає щовечора перед телевізором, та матом кричить, коли футбол дивиться.
– Замість того, щоб вдома робити уроки, я постійно дивлюся за молодшим братиком. Загалом, хочу піти до тата жити!
Суд несподівано став на бік Бориса, що не могло не роздратувати Анфісу. Чоловік на досягнутому не зупинився. Коли він приїхав за дочкою та за її речами, то колишній дружині оголосив:
– Давай, збирайся, я даю тобі тиждень на збори. Квартиру звільняй. Якщо Юля тепер живе в мене, то й тобі тут більше не місце.
Анфіса репетувала:
– Нікуди я звідси не піду! По праву – житло мені належить! Я стільки років тебе й твою ненормальну матір терпіла. Що хочеш роби, не виженеш!
– Ще і як вижену! – пригрозив Борис. – Не хочеш по-хорошому з’їхати, виселятиму силою, з поліцією та судовими виконавцями. От потіха сусідам буде – такий концерт безплатно подивляться!
Анфіса разом із молодим чоловіком, та маленьким сином з’їхала через три дні. Гроші на орендовану квартиру несподівано в них знайшлися.
Юля нарешті задоволено видихнула. Як вона й мріяла, життя з батьком принесло їй спокій, впевненість в майбутньому, та відчуття любові.
Поки тато працює, вона з великим задоволенням віддається в руки дбайливої бабусі. Це таке щастя, коли ти потрібний, не як робочі руки, а, як донька та онучка. І тебе люблять просто так…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
