Ніна прийшла з роботи, переодяглася й випила чаю. Вечерю готувати ще рано — встигне. Олексій прийде за годин дві.
Вона взяла книжку, прилягла на диван і блаженно витягнула ноги. За день находилась на підборах.
Ніна працювала вчителькою початкових класів. Виглядала підтягнутою, з акуратною стрижкою. Одягалася в строгі костюми й непомітні сукні — шкільний дрес-код для вчителів.
Щодня доводилося зустрічатися з батьками учнів. А вони різні, з різним достатком. Вона старалася не виділятися серед менш забезпечених і не губитися серед більш успішних.
За роки роботи в школі навчилася говорити чітко й правильно, не підвищуючи голосу. Діти й батьки її поважали.
Через кілька сторінок очі Ніни почали злипатися. Вона прикрила їх і непомітно задрімала.
Прокинулася від звуку книги, що впала на підлогу. Ніна сіла й потерла очі. Нахилилася, щоб підняти книжку, і в цей момент пролунав дзвінок у двері.
В Олексія є ключ, та й ще рано. Дзвінок повторився — несміливий, короткий.
Ніна глянула в дзеркало в передпокої, поправила зачіску й відчинила двері.
На порозі стояв Микола, друг і колега Олексія.
— Привіт, Ніно.
— Привіт, Колю. А Олексій ще не повернувся з роботи, — сказала вона.
— Знаю. Я, власне, до тебе. – Микола переминався з ноги на ногу.
— Заходь, — Ніна відступила, впускаючи Миколу.
Він зняв пальто, повісив його на гачок, шарф засунув у рукав. Потім зняв взуття.
Ніна дивилася на нього, думаючи, що могло його привести. Невже щось сталося з Олексієм?
Микола подивився на Ніну, чекаючи запрошення пройти до кімнати.
— Проходь на кухню, — сказала Ніна.
Як відомо, найкраще говорити на кухні.
Микола пройшов першим і сів за стіл. Ніна підійшла до плити й увімкнула конфорку під чайником. Той одразу зашумів.
— Чай чи каву? — спитала Ніна, озирнувшись на Миколу.
— Від чаю не відмовлюся, — сказав він.
Ніна дістала з шафки чашку. Вазочка з цукерками й печивом уже стояла на столі. Щойно закипів чайник, попередивши про це гучним свистом.
Ніна налила чай у чашку й підсунула до Миколи вазочку з цукерками. Сіла навпроти.
— А ти не будеш за компанію? — спитав Микола, очевидно, почувався не у своїй тарілці.
— Ти ж не просто так прийшов. Щось сталося? З Олексієм? — замість відповіді спитала Ніна.
— Живий-здоровий твій Олексій, — Микола опустив очі, вдаючи, що вибирає цукерку.
— Розповідай, — нетерпляче попросила Ніна.
— Давно хотів тобі сказати… — Микола взяв цукерку й став розглядати фантик. — Ти жінка видна, розумна, господиня що треба… — почав Микола, розгортаючи цукерку. — Не хотів втручатися у вашу родину. Але змушений відкрити тобі очі на Олексія, — Микола поклав цукерку до рота й почав жувати.
— Ну? Мені з тебе кліщами тягнути? — Ніна втрачала терпіння.
— Взагалі, мені неприємно це говорити… — Микола голосно сьорбнув чаю.
— Говори, — з натиском сказала Ніна.
— В Олексія є коханка, — випалив Микола й закашлявся, вдавившись цукеркою.
Ніна підвелася, нахилилася через стіл і поплескала Миколу по спині. Потім сіла й засміялася.
— Ти не зрозуміла, що я сказав? Не віриш? Чи вже знала? — засмучено спитав Микола.
— Уф, а я вже подумала, що щось страшне сталося, — відсміявшись, сказала Ніна.
Тепер черга була Миколи дивуватися.
— Ну і що? Олексій чоловік привабливий, у самому розквіті, — сказала Ніна. — А тобі яке діло? Ви ж, здається, друзі, а друзі не зраджують. Сам скільки разів наліво ходив? — Ніна холодно глянула на Миколу.
— Свою сім’ю профукав, то тепер прийшов мою зруйнувати? — обурено сказала Ніна й навіть підвелася з-за столу.
— Я прийшов відкрити тобі очі. Ти для нього все робиш. Готуєш, переш, пироги печеш. Сама — краще не буває. А він тебе не цінує, — пробурмотів Микола, червоніючи — чи то від сорому, чи від гарячого чаю.
— Попив? А тепер іди. Олексій ось-ось прийде, — різко сказала Ніна.
— Я піду, тільки ти подумай над моїми словами. Добре подумай. Попереджена — значить…
— Іди, іди, благодійнику, — підганяла його Ніна.
Микола швидко відступив в передпокій. Закрутив головою в пошуках ложки для взуття. Не знайшовши, зі стогоном нахилився і почав взувати черевики.
Ніна стояла, схрестивши руки на грудях і притулившись плечем до дверного одвірка. Дивилася холодно й нетерпляче.
Микола якось нашвидкуруч узувся, зірвав з вішалки пальто й підійшов до дверей. Довго вовтузився із замком, нарешті відкрив двері й вийшов на сходовий майданчик.
За ним по підлозі тягнувся шарф, що звис із рукава пальта. Він обернувся, хотів щось сказати, але Ніна грюкнула дверима.
Вона повернулася на кухню, поставила чашку з недопитим чаєм у мийку й важко опустилася на стілець.
З Олексієм вони познайомилися в драмтеатрі. В антракті до буфету вишикувалась черга. Ніна з подругою стали в самому кінці.
— Жах, як пити хочеться. Думаєш, встигнемо? — занепокоїлась подруга.
— Стій тут, — сказала Ніна і пішла ближче до прилавка.
Перед самою вітриною побачила двох хлопців. Ніна підійшла до них і тихо попросила купити їй пляшку води.
Один з хлопців кивнув. Він звернувся до буфетниці й передав Ніні пластикову пляшку з водою, відмовившись від грошей.
Ніна подякувала й повернулася до подруги. Дівчата стали біля стіни й по черзі пили прямо з пляшки.
Повертаючись на своє місце в залі, Олексій крутив головою, шукаючи Ніну. Їхні погляди зустрілися, і Ніна ніяково опустила очі. Увесь другий акт Олексій час від часу озирався на неї.
Коли після вистави Ніна з подругою вийшли на вулицю, хлопці вже чекали їх біля виходу.
— Сподобалась вистава? — спитав той, що купив Ніні воду.
— Так, — відповіла вона.
— Я — Олексій, а це Сергій, мій друг.
Дівчата теж представилися. Вони йшли спорожнілими вулицями. Денна спека спала, на місто опустились прохолодні сутінки. Спершу йшли всі разом, обговорюючи виставу. Потім розділилися по парах.
Олексій уже два роки працював після закінчення інституту, а Ніна щойно отримала диплом педагога.
Вона не могла пригадати, про що говорили тоді вперше. Але добре пам’ятала відчуття радості, хвилювання й щастя, які відчувала, йдучи вечірнім містом поруч з Олексієм.
У подруги з Сергієм нічого не склалося, а Олексій і Ніна більше не розлучалися. Навесні зіграли весілля.
Їм дали кімнату в сімейному гуртожитку від підприємства, де працював Олексій. За рік у них народився син, а ще через два — донька. Керівництво виділило їм у тому ж гуртожитку двокімнатну квартиру з маленькою кухнею. Це було щастя.
Черги на отримання безкоштовного житла залишилися в минулому, зате дозволили приватизувати кімнати в гуртожитках. Що вони й зробили.
Потім продали житло в гуртожитку, й не без допомоги батьків купили велику квартиру. Вони були молоді, легко долали труднощі, сварилися й мирилися — і були щасливі. Здавалося, так буде завжди.
Син після інституту поїхав працювати до Києва. Будував кар’єру, не поспішав заводити сім’ю.
А от донька вийшла заміж рано, ще студенткою. Не захотіла жити з батьками — орендували з чоловіком квартиру, не поспішали з дітьми.
Застиглим поглядом Ніна дивилася в одну точку. Вони з Олексієм давно притерлися одне до одного, стали одним цілим.
Діти виросли, живуть окремо. Тепер живи — не хочу. Ще молоді, й п’ятдесяти нема.
Але прийшов Микола — і все зруйнував. Позаздрив їхньому щастю. Їм багато хто заздрив.
Друзі розлучалися, знову одружувалися, а Ніна з Олексієм були разом і щасливі.
Микола розлучився з дружиною років десять тому. Раніше дружили родинами. Зоя, дружина Миколи, була жвава й весела. Вона подобалась Ніні.
Але після розлучення не захотіла бачити в їхньому домі Миколу з різними жінками. Він і до Ніни клинці підбивав. Вона раз і назавжди відшила його.
«Може, досі пам’ятає образу й мстить? А може, нічого й не було? Звідки Микола знає? Свічку тримав? Флірт, симпатія — це ще не зрада. А навіть якщо щось було? Ну захопився кимось чоловік, не факт, що серйозно. Ні, не можна рубати з плеча. Мені ж теж приємна увага чоловіків. Он, батько однієї учениці нещодавно в коханні зізнався. Але це гра, флірт, а не зрада. Ні, я не дозволю зруйнувати нашу сім’ю. А діти? Вони люблять батька. Я ж без нього не зможу. Не уявляю як. Стільки років разом…»
І Ніна вирішила нічого не казати Олексієві, не показувати, що щось знає чи підозрює. Поки що. А далі буде видно.
Ніна приготувала вечерю на швидку руку — якраз до приходу Олексія. Все, як завжди, нічого незвичного, крім неприємної розмови з Миколою. Їсти не хотілося. Ніна поворушила виделкою картоплю й відставила тарілку.
— Ти в порядку? — спитав Олексій.
— Так, просто втомилась.
Олексій подякував за вечерю й пішов у кімнату. Незабаром до Ніни долинув звук увімкненого телевізора.
Вона помила посуд, сіла за стіл і окинула поглядом затишну кухню, стіни якої за багато років бачили сльози радості й смутку, чули крики сварок і слова примирення.
А скільки дитячих секретів чули ці стіни? І все? Невже все це можна перекреслити, забути, викинути з життя і замінити чимось або кимось іншим?
Кілька днів Ніна боролася із собою, намагалася переконати себе, що в їхньому житті все, як і раніше. Олексій поводився, як завжди.
Якщо й затримувався після роботи, то ненадовго — завжди телефонував і попереджав.
Одного разу вона не витримала й поїхала до чоловіка. Навіщо? І сама не знала. Діти поводяться по-різному вдома, у школі й на вулиці. Може, й чоловіки так само?
Тоді вона все зрозуміє або, нарешті, заспокоїться. Скасувала останній урок — на радість учням — і поїхала до Олексія на роботу.
— Ніно? Чому ти приїхала? Щось сталося? — стривожився Олексій, побачивши дружину в офісі.
— Ні, просто уроки скасували. Ти вже обідав?
— Так. Щойно, — відповів Олексій, ще не оговтавшись від несподіванки.
— А я думала, що пообідаємо разом. Я заходила в магазин тут поруч. Хотіла собі сукню вибрати на день народження. — На мить в очах Олексія майнуло почуття провини. Чи це Ніні здалося? «Він забув про мій день народження», — здогадалася вона.
— От і забігла до тебе. Що хочеш на вечерю? — поспішно запитала, намагаючись сховати своє хвилювання за словами.
Відповісти Олексій не встиг. У кабінет зазирнула молода невисока жінка. На долю секунди їхні з Ніною погляди зустрілися.
«Це вона», — промайнуло в голові Ніни.
— Ви зайняті, Олексію Вікторовичу? Я зайду пізніше, — жінка зачинила за собою двері.
Ніна одразу скисла.
— Я піду. Не буду тобі заважати, — сказала вона й рушила до дверей.
— Ніно! — гукнув її Олексій, але вона махнула рукою й вийшла з кабінету.
Ніна йшла коридором і лаяла себе за те, що приїхала.
— Зачекайте! — почувся голос за спиною.
Ніна зупинилася й озирнулася. Її доганяла та сама жінка, що зазирала до кабінету Олексія.
— Ви ж Ніна, дружина Олексія… Вікторовича, — не спитала, а ствердила вона.
Ніна мовчала й чекала.
— Я хотіла з вами поговорити. У сусідньому будинку є кафе, ми часто там обідаємо. Наші співробітники, — уточнила жінка.
У кафе майже всі столики були вільні. Обідня перерва давно минула, а до вечірніх побачень ще далеко. Вони сіли за далекий столик у глибині залу.
Ніна спеціально не розглядала жінку, але помітила яскраву помаду на губах, ретельно підведені чорним олівцем очі. Вишнева кофта з глибоким вирізом гарно облягала пишні груди. Повнота їй пасувала.
— Замовити каву? — спитала вона.
— Ні. Я вас слухаю, — сказала Ніна.
— Я уявляла вас інакшою, — промовила жінка.
— Якою?
— Ви ж учителька? Думала, що ви нервова, сувора. Сухар, одним словом. А ви симпатична. Вам буде неприємно це чути, але я кохаю Олексія. Щойно побачила його…
— А він вас? — перебила її Ніна.
Та розгублено моргнула — не чекала такого запитання.
— Я знаю, у вас двоє дітей, ви разом двадцять п’ять років. Але діти вже дорослі, у доньки своя родина. Бачите, я багато знаю про вас. З часом почуття холонуть, чоловіки шукають нових вражень. Відпустіть його, — з розпачем раптом сказала жінка.
Ніна не чекала такого повороту.
— Я не тримаю. Але, як ви правильно зауважили, у нас — сім’я, діти, які люблять свого батька. Ви думаєте, що можете просто прийти й забрати його, наче річ? А якщо він виявиться зовсім не таким, як ви собі намалювали? Він хропе вночі, любить смачно поїсти, щоб до його приходу вечеря була готова. А коли хворіє — вередує, як дитина, лежить і «вмирає» від найменшої температури чи нежитю.
Ніна дістала з сумочки кілька фотографій. Років три тому вона потрапила до лікарні з тяжкою формою ковіду. Хвороба ще не вивчена, хто знає, як усе обернеться? Взяла з собою ці знімки як нагадування: її чекають, вона потрібна — вона має обов’язково одужати. Так і сталося. З того часу завжди носила їх із собою як талісман.
— Ось, подивіться. Це ми на морі. Невже Олексій виглядає нещасним? Бачите, як діти обіймають його. І ви вирішили, що він усе це забуде, викине зі свого життя заради вашого пишного тіла? Не всі одружені чоловіки йдуть з родини. А навіть якщо йдуть — часто повертаються. Нічого у вас не вийде. Щастя треба заслужити, терпляче виростити, як примхливу квітку. Неможливо стати щасливою, відібравши його в іншої. — Ніна встала з-за столу.
— Ви помиляєтеся. Я не тримаю його. Якщо захоче — нехай іде до вас. Але він не піде, — сказала Ніна й попрямувала до виходу, відчуваючи на собі погляд суперниці.
Їй хотілося зірватися і втекти, але вона йшла повільно, не озираючись, через увесь зал.
«Я не зможу без нього. Я не хочу жити без нього. Прокидатися і засинати самій, їсти, пити, ходити на роботу… Навіщо? Я не зможу…» — повторювала вона подумки всю дорогу додому, ковтаючи сльози.
Вдома, не роздягаючись, підійшла до шафи й почала порпатись у ній. Знайшла помаду і чорний олівець. Перед дзеркалом у передпокої нафарбувала губи й намалювала криві стрілки на очах. Злякалася свого вигляду. Їй це все не пасувало, як тій — іншій. Вона навіть не спитала, як її звуть. Яка різниця? Ніна повернулася в кімнату, лягла на диван і втупилась у стелю.
— Ніно, чому ти лежиш у пальті? Ти захворіла? — Олексій підійшов і нахилився над нею. — Що ти з собою зробила? Тобі це не пасує.
Він пішов, але незабаром повернувся з мокрим рушником і почав витирати з її обличчя косметику.
— Не треба, відчепись… Мені боляче, — Ніна сіла, замахала руками, відбиваючись від Олексія. Декілька разів вдарила його по обличчю.
Олексій відкинув рушник, міцно притиснув до себе Ніну, яка впиралася. Вона розм’якла. Наче прорвало греблю — з очей полилися сльози. Вона здригалася від ридань, притискалася до Олексія, повторюючи знову й знову:
— Я не зможу без тебе. Не хочу… Не хочу жити…
Коли ридання стихли, Олексій зняв із неї пальто й півчобітки, уклав на диван і накрив пледом.
Кілька днів вони обоє уникали цієї теми. А в неділю один за одним приїхали діти. Зранку Ніна з Олексієм разом готували, накривали на стіл у великій кімнаті, в центрі якої красувався великий букет червоних троянд — подарунок від Олексія зранку.
Коли сіли за стіл, розлили вино, син підвівся з келихом:
— Мамо, ти завжди питала мене, коли я одружуся. Відповідаю зараз — коли зустріну таку, як ти. Ти — найкраща мама і жінка на світі.
— Погоджуюсь, — підвівся зять із келихом. — Я люблю Світлану, але вирішив одружитися з нею після того, як познайомився з вами, Ніно Михайлівно. За вас! Бажаю здоров’я й щастя на довгі роки!
— Дякую, хлопці, — Ніна простягла до них свій келих.
Останньою вона чокнулась з Олексієм.
— Мамо, ми не стали купувати якусь дурню, скинулися й вирішили подарувати ось це. — Син поставив келих на стіл, дістав з кишені конверт і простягнув Ніні.
— Що це? — обережно відкрила вона конверт і витягла два авіаквитки.
— Ми даруємо вам з татом поїздку на Канари. Там цілий рік весна. Ми все розрахували. У тебе будуть зимові канікули, а татові доведеться домовитися про відпустку. Відмови не приймаються. Хоч раз у житті ви повинні відпочити по-людськи.
Олексій знизав плечима й невинно усміхнувся, мовляв, для нього це теж сюрприз.
Потім, проводивши гостей, Олексій із Ніною прибирали зі столу, мили посуд.
— Я знаю про вашу розмову з Надією, — несподівано сказав Олексій.
Ніна завмерла з салатницею в руках.
— Між нами нічого не було. Я давно помітив, що вона до мене не байдужа. Якось попросила полагодити двері. Я прийшов — з дверима все в порядку. Тоді вона сказала, що давно мене кохає, почала роздягатися… Я вже не в тому віці для таких ігор. Але й звільнятись через неї не збирався. І нікуди я від тебе не піду.
— Правда? — Ніна уважно подивилась на чоловіка.
— Микола тільки й чекає, щоб я тебе покинув. Нічого в них не вийде. Син має рацію — ти найкраща.
Олексій забрав у неї салатницю, поставив на стіл і обійняв Ніну…
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
