– Ігорю, забери сумки, я ними спину зірвала! – Гучний голос Ніни Вікторівни рознісся в передпокої, заглушаючи музику в телевізорі. Кіра подумки дорахувала до трьох.
Вона стояла на кухні та дивилася, як закипає вода в каструлі. Візит свекрухи у вечір вівторка не віщував нічого доброго. Ніна Вікторівна ніколи не приїжджала просто так – завжди, то за грошима, то зі скаргами.
У коридорі зашаруділи пакети.
– Мамо, ну ти б зателефонувала хоч, – долинуло бурчання Ігоря. – Ми б зустріли.
– А що дзвонити? Я до рідного сина приїхала, а не до міністра на прийом, – у дверях кухні з’явилася свекруха.
На ній була незмінна шовкова хустка поверх бордової кофти. Золота каблучка з масивним каменем блиснула, коли вона оперлася рукою об одвірок.
– Доброго дня, Кіро, – Ніна Вікторівна зміряла невістку чіпким поглядом.
– Здрастуйте, Ніно Вікторівно, – Кіра витерла руки кухонним рушником. – Проходьте, коли приїхали. Вечеряти будете?
Свекруха важко зітхнула, всім своїм виглядом показуючи крайній ступінь втоми.
– Буду, дитинко. З ранку макової росинки в роті не було, – усе справи, справи.
Вона пройшла до обіднього столу і відсунула звичайний кухонний стілець. Сіла, демонстративно потираючи поперек.
Ігор заніс на кухню два важкі пакети з супермаркету і поставив їх у кут.
– Мамо, ти навіщо стільки набрала? Сама ж бідкаєшся, що важко.
– То ж для вас намагаюся, Ігорю!
Свекруха докірливо глянула на сина.
– Ви ж вічно на роботі, харчуєтеся не зрозуміло чим. Я ось курочку фермерську взяла, сирок.
Вона перевела погляд на плиту, де Кіра закидала макарони в окріп.
– А то все макарони та макарони. Шлунок зіпсуєш, синку.
Кіра промовчала. Вона дістала з шафки три тарілки. Сперечатися через їжу не мало сенсу. То була обов’язкова програма, розминка перед основним виступом.
Ігор винно знизав плечима і сів навпроти матері.
– Кіро, налий мамі чаю поки що.
– Я сама наллю, – відповіла Кіра, ставлячи перед свекрухою кухоль із квітковим візерунком.
Ніна Вікторівна подивилася на кухоль так, наче в ньому плавала муха.
– А що той сервіз, який я вам на весілля дарувала, вже розбили?
Вона картинно приклала руку до грудей.
– Я ж його діставала по блату! Справжня порцеляна.
– Він у коробці на антресолі лежить, Ніно Вікторівно, – Кіра поклала на стіл чайні ложки.
– Ви ж самі казали, що він парадний. Ось ми його щодня і не дістаємо, щоб не розбити.
– Зрозуміло. Лежить, припадає пилом. Як і все моє ставлення до вас, – свекруха невдоволено скривила губи.
Вона почала розмішувати цукор, голосно брязкаючи ложечкою об стінки кухля. Звук шкрябав по нервах.
– Ніно Вікторівно, давайте без прелюдій, – Кіра сіла за стіл і схрестила руки на грудях. Непомітно увімкнувши диктофон, вона поклала телефон поряд із собою, екраном униз.
– Ви ж не для того через все місто в годину пік поїхали, щоб перевірити, з яких кухлів ми п’ємо чай. Щось сталося?
Ігор напружився.
– Кіро, ну навіщо ти так? Мама просто у гості заїхала.
– Ігорю, не захищай мене! – Свекруха промокнула куточки губ паперовою серветкою.
– Твоя дружина завжди зі мною розмовляє, як слідчий на допиті. Я вже звикла, що я тут людина другого ґатунку, – вона зробила довгу паузу. – Я будинок продала.
На кухні зависла важка тиша. Ігор навіть перестав жувати.
– Який будинок? – не зрозумів він. – У Миколаївці?
– А в мене їх багато? – Ніна Вікторівна подивилася на сина з докором. – Так, у Миколаївці. Ще твій дід його будував. Сил моїх більше немає стежити за ним. Дах тече, паркан покосився. Продала минулого тижня.
– Мамо, ну ти даєш! А чому мені не сказала? Ми б із мужиками навесні дах підлатали! – Здивувався Ігор.
– Підлатали б вони! – Свекруха відмахнулася. – Вас поки дочекаєшся, сніг на голову упаде! Продала й крапка. Гарні люди купили, молода сім’я.
– І де ви тепер житимете? У Жанни? – Кіра уважно дивилася на свекруху.
При згадці доньки Ніна Вікторівна знову тяжко зітхнула.
– У Жанночки тісно, – вона зменшила тон, включаючи режим нещасної пенсіонерки. – У неї двоє діток, їм бігати треба. Куди я там зі своїми болячками? – Вона подивилася на Ігоря.
– Та й чоловік там у неї… зі своїми примхами. Ледве що не по ньому – відразу кричати починає. Я його боюсь.
Ігор нахмурився.
– Так, а гроші з продажу де? Ти ж могла собі гарну однушку тут у місті взяти.
– Гроші я Жанночці віддала, – Ніна Вікторівна відвела погляд. Вона сказала це швидко, скоромовкою.
– Їм потрібніше. Вони іпотеку закрили, нарешті зітхнуть вільно. Дітям освіту треба давати.
– Стривай! Ти продала дідівський будинок, усі гроші віддала Жанні, а жити тобі тепер де? – Здивувався Ігор.
– Як де, Ігорю? З вами, звісно, – свекруха подивилася на сина, як на нетямущу дитину.
Вона обвела поглядом кухню.
– У вас тут просторо, дітей немає. Кімната друга порожня, тільки мотлох всякий збираєте. Ось я там і осяду! – Видала свекруха, окинувши поглядом кухню.
Кіра не ворухнулася. Вона чекала на щось подібне.
– Ніно Вікторівно, – Кіра заговорила дуже рівно. – Ви віддали кругленьку суму своїй дочці, залишили себе без житла, а тепер вирішили переїхати у мою квартиру?
– А що таке? Ти мені невістка, чи хто? Маєш поважати матір чоловіка! – Свекруха випростала спину.
– Ігорю, скажи дружині! Я ж не чужа тітка з вулиці, – вона перевела переможний погляд на сина.
– Мамо, це якось… несподівано, – Ігор потер перенісся. – Треба було порадитись.
– З ким мені радитись? Зі своїми грошима? – Свекруха почала заводитися. – Я мати! Я вас виростила! Тепер ваша черга про мене дбатиме. І взагалі, мені реєстрація потрібна.
– Без міської реєстрації мене в нормальну поліклініку не беруть. А мені до кардіолога треба! – Вона постукала пальцем по столу.
– Жодної постійної реєстрації тут не буде! – Кіра відрізала чітко та ясно.
– Кіро, ну що ти, як не рідна? – Ніна Вікторівна знову спробувала увімкнути ласку. – Це ж просто штамп у паспорті. Мені ж для справи треба. – Я вчора спеціально дзвонила в нашу поліклініку.
Кіра не піддалася на це.
– Тимчасової реєстрації на пів року їм вистачає за очі. Заведуть карту, ходитимете до будь-якого лікаря.
– А пенсія? Листоноша мені як гроші принесе? – Ніна Вікторівна невдоволено підібгала губи.
– Пенсія вам приходить на банківську картку, Ніно Вікторівно, – Кіра трохи підняла брову. – Ви самі минулого місяця вихвалялися, що вам надбавку нарахували.
Свекруха зам’ялася, розуміючи, що аргументи не працюють. Вона знову глянула на сина.
– Ігорю! Ти мужик у будинку, чи хто? – Вона підвищила голос. – Твоя дружина рідну матір на вулицю жене, а ти сидиш і макарони жуєш!
– Кіро, правда, – Ігор відсунув тарілку. Він заговорив тихо, дивлячись у стіл. – Що тобі варто? Нехай мама зареєструється. Це ж чиста формальність! Нам не шкода. Ніхто ж твою квартиру не забирає!
– Формальність, Ігорю? – Кіра примружилась. – А ти пам’ятаєш, як твоя мати попросила нашу пральну машину?
Вона перевела погляд на свекруху.
– Коли ми тільки з’їхалися, ви сказали, що ваша зламалася. Попросили нашу стару на пару тижнів, поки з ремонту не заберете, – Кіра посміхнулася. – І де вона? А вона поїхала на дачу до Жанни. Бо Жанночці там прати руками важко!
Ігор спробував відмахнутися.
– Це було давно! Що ти старе згадуєш! Машинка все одно стара була.
– Я згадую факти, Ігорю! – Кіра подалася вперед. – Ця квартира дісталася мені від тітки чотири роки тому. Ще до нашого весілля!
Вона згадала, скільки сил вклала у ці стіни.
– Тут були обдерті шпалери та горіла проводка. Я сама наймала бригаду. Економила на всьому, у відпустку не їздила. Це мій кут!
Свекруха обурено сплеснула руками.
– Та який він твій! Ігор тут також живе. Він твій чоловік законний! – Вона глянула на сина з гордістю.
– Ігор теж вкладався! Він кахлі у ванній клав! Я точно пам’ятаю.
Кіра відверто засміялася.
– Ваш син приліпив “три кахлі” криво, вилаявся матом і пішов із пацанами в гараж, – вона глянула на чоловіка. – Скажеш, не так було?
Ігор промовчав. Він почав уважно вивчати візерунок на клейонці.
– Майстри потім ці кахлі відбивали за подвійну ціну, – додала Кіра.
Вона знову повернулася до Ніни Вікторівни.
– Тож давайте чесно. Ви віддали гроші від проданого будинку Жанні. У таємниці від сина. Ось нехай кохана дочка вас до себе і реєструє! І кімнату вам виділяє!
Золота каблучка на руці свекрухи блиснула ще раз. Обличчя її пішло червоними плямами.
– Он ти як заспівала! – Ніна Вікторівна різко змінила тон. Уся показна втома випарувалася. – Значить, матір на вулицю женеш!
Вона різко обернулася до Ігоря.
– Ігорю, сходи в машину, – вона тицьнула пальцем у бік передпокою, – я там забула пакет з яблуками.
Ігор підняв голову.
– Якими яблуками, мамо? Ти все принесла.
– Домашніми!
Свекруха прикрикнула так, що Ігор здригнувся.
– Спеціально вам везла від сусідки. Іди забери, нічого їм у багажнику мерзнути.
– Мамо, темно вже. Я завтра заберу.
Гнат спробував відмовитися від незрозумілого доручення.
– Кому говорю, йди! – Свекруха блиснула очима.
– Матері зовсім не допомагаєш! Сидиш тут під підбором.
– Гаразд, гаразд. Іду, – Ігор неохоче підвівся.
Він вийшов у передпокій, зашурхотіла куртка. Повернувся ключ у замку, і важкі двері зачинилися.
Щойно кроки на сходах стихли, маска Ніни Вікторівни спала остаточно. Вона подалася вперед, майже нависаючи над столом.
– Ти, стерво, слухай сюди! – Вона зміряла Кіру крижаним поглядом. – Я в цій квартирі все одно зареєструюся! І житиму тут! – Свекруха понизила голос до зміїного шипіння.
– Ігор тебе в баранячий ріг зігне, якщо я накажу! Він мене слухає. Він завжди слухав мене.
Кіра мовчала, не відводячи очей.
– А якщо впиратимешся – я вам життя не дам! – Ніна Вікторівна переможно посміхнулася. – Розведу вас за дві секунди! Вилетиш звідси з голими сідницями!
Вона почала загинати пальці.
– Я знайду спосіб довести, що мій Ігор тут ремонт робив на свої кревні. Свідків приведу. Сусіди підтвердять, що він тут із перфоратором бігав усі вихідні. Чеки знайду ліві.
Свекруха сердито примружилася.
– Половину твоєї хрущовки відсудимо, як спільно нажите. Зрозуміла мене?
– Зрозуміла, – коротко відповіла Іра.
Вона простягла руку і перевернула телефон на столі. Червоний кружок запису на екрані диктофона ритмічно пульсував. Кіра спокійно натиснула на стоп.
– Що це?
Свекруха затнулася. Вона незрозуміло дивилася на чорний апарат.
– Диктофон, Ніно Вікторівно!
Кіра декількома дотиками екрана відправила аудіофайл у сховище.
– Я ж вас чудово знаю, – вона встала з-за столу.
– Ви коли ласкава й бідна приходите, значить, гидоту задумали. Одвічна жіноча хитрість! Я цей запис ще пів години тому увімкнула, коли ви про свої болячки почали.
Обличчя свекрухи витягнулося. Рум’янець зійшов, поступившись місцем землистій сірості.
– Погань! – Вона видавила це слово через силу.
– І вам не хворіти, – Кіра вказала рукою у бік коридору.
– А тепер домовимось на березі! Ви зараз забираєте свої фермерські продукти, їдете до коханої донечки Жанни, та забуваєте цю адресу.
Вона дивилася прямо в очі свекрусі, не моргаючи.
– Інакше цей цікавий монолог про ліві чеки, підкуп сусідів та поділ чужого майна, завтра послухає Ігор, – Кіра зробила крок уперед.
– А післязавтра запис послухає представник закону, – на всяк випадок!
Свекруха мовчки встала. Вона нервово поправила свою шовкову хустку. Схопила сумочку з полиці у передпокої.
Двері за нею зачинилися рівно в той момент, коли Ігор розгублено підіймався сходами з порожніми руками.
***
Минуло близько пів року. Наприкінці жовтня Ігор повернувся з роботи пізніше, ніж зазвичай. Він стягнув взуття біля порога і пройшов на кухню, поставивши на стіл скляну банку з малиновим варенням.
– Це від мами, – коротко пояснив він, миючи руки.
Кіра кивнула, прибираючи банку в шафу.
Ніна Вікторівна зрештою оселилася у своєї сестри на іншому кінці міста. Жанна так і не виділила матері кімнату, пославшись на те, що діти ростуть і їм потрібний особистий простір.
Ігор зрідка їздив до матері, допомагав у господарстві, але додому до Кіри її більше не кликав. Сама Кіра ні про що не питала.
Дзвінки від свекрухи припинилися зовсім. Тепер їхнє спілкування зводилося до того, що на великі церковні свята Ніна Вікторівна надсилала в месенджер картинки з блискучими голубами та куполами.
Кіра у відповідь відправляла коротке «Дякую», та закривала чат до наступного свята…
Як вважаєте, слушно вчинила Кіра? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
