— Нормально я хочу з онукою та сином відпочити! Без цих закочувань очей і постійних «мені треба попрацювати»!

Людмила Сергіївна перевірила бронь готелю втретє за ранок. Усе сходилося: номери на сім днів, сніданки включені, басейн, пляж за двісті метрів. Красота!

— Петре, ти зібрав речі? — гукнула вона чоловікові з кухні.

— Та розслабся ти, Людо! До виїзду ще три дні, — долинуло з кімнати.

— Три дні? А якщо щось забудемо? У нас же онучка з нами! Настуня повинна отримати справжній відпочинок.

Вона усміхнулася, уявивши, як вони з Настею гуляють набережною, їдять морозиво. Без невістки! Ось це справжнє щастя бабусі. Юля, звісно, образиться. Але що вдієш?

Людмила дістала телефон і набрала сина.

— Олеже, ти пам’ятаєш, що післязавтра виїжджаємо?

— Мамо, ти сьогодні вже дзвонила. Двічі, — у голосі сина звучала втома.

— Я просто хвилююся. Насті купальник новий взяли?

— Взяли. Юля все зібрала.

— А сама Юля… як поставилася до того, що не їде?

Повисла пауза.

— Ну як ти думаєш? — Олег зітхнув. — Засмутилася, звісно.

— Ой, та годі тобі, — Людмила махнула рукою, хоча син цього не бачив. — Вона відпочине від нас, від доньки. Їй корисно.

— Мамо, це ти так вирішила.

— Ти ж сам казав, що їй важко з нами. Минулого Нового року вона весь вечір у телефоні сиділа!

— Там робоча ситуація була, ти ж знаєш.

— Знаю, знаю… А на мій ювілей вона за дві години втекла. Теж робота?

— Тоді Настя захворіла, температура піднялася, — голос Олега став роздратованим.

Людмила стиснула губи. Завжди у Юлі відмовки! То робота, то дитина, то мігрень. А насправді — просто не хоче проводити час із сім’єю чоловіка.

— Ну гаразд, сину. Головне, що ми всі разом поїдемо. Справжня сім’я.

— Не вся сім’я, мамо.

— Ой, та годі тобі! Даси їй відпочити, романтику влаштуєш потім.

На тому кінці щось гупнуло.

— Ой! Настю, обережно з валізою! — крикнув Олег. — Мамо, мені треба йти. Зідзвонимося.

Він вимкнувся. Людмила поклала телефон і стиснула губи. Завжди так — варто заговорити про Юлю, син нервується і згортає розмову.

— Петре, — покликала вона чоловіка. — Допоможи валізу дістати!

— Рано ще, Людо.

— А готуватися коли? В останній момент, як ви, чоловіки?

Петро з’явився у дверях кухні з газетою в руках.

— Чого ти тиснеш на людей? Дай хлопцеві спокійно з дружиною попрощатися.

— З якою дружиною? Вона на тиждень сама залишається, не на вій.ну ж проводжає.

— Людо, ти перегинаєш.

— Я перегинаю? — Людмила спалахнула. — Нормально я хочу з онукою та сином відпочити! Без цих закочувань очей і постійних «мені треба попрацювати»!

Петро лише головою похитав і пішов у кімнату. Людмила залишилася сама на кухні. І чого всі такі нервові? Вона ж просто хоче зібрати справжню сім’ю, як раніше. До того, як з’явилася ця… модна штучка з вічними претензіями.

Ранок виїзду видався метушливим. Людмила Сергіївна тричі перевірила сумки, документи й мало не забула капелюх — кошмар для морського відпочинку!

— Олег запізнюється, — вона нервово поглядала на годинник. — Петре, подзвони йому!

— Людо, заспокойся. Ще пів години до виїзду.

— А затори? А якщо щось забули?

Дзвінок у двері перервав її нарікання. На порозі стояв Олег із величезною валізою. Настя виглядала з-за його ноги.

— Бабусю! — дівчинка кинулася обіймати Людмилу.

— Настуню, золотце моє! — Людмила розквітла. — Готова до моря?

— Ага! Мама мені купальник новий купила. І панамку. І сукню для ресторану!

Людмила напружилася при згадці Юлі, але усміхнулася онуці:

— Молодець мама. Ну що, вантажимося?

Олег виглядав втомленим. Він механічно кивнув і поніс речі до машини. Людмила потягнулася за своєю валізою, але син перехопив:

— Давай допоможу.

— Ти якийсь дивний сьогодні.

— Нормальний. Просто не виспався.

Людмила багатозначно хмикнула. Все зрозуміло з цим «не виспався». Напевно, Юля вчора влаштувала істерику через поїздку.

За годину вони вже їхали трасою. Настя прилипла до вікна, розглядаючи пейзажі. Петро дрімав на передньому сидінні. Олег вів машину, а Людмила сиділа поруч з онукою.

— Мамо, ти взяла таблетки від тиску? — запитав Олег.

— Звичайно! Я все продумала.

— Крем від засмаги?

— Так, Олеже, не хвилюйся.

Настя раптом відволіклася від вікна:

— А мама казала, щоб я багато не купалася. У мене вуха боліли минулого разу.

— Мама правильно каже, — кивнув Олег.

— А чому мама не поїхала? — запитала Настя.

— У мами робота, зайченя, — відповів Олег. — Вона не змогла відпроситися.

Людмила пирхнула, але промовчала. Бреше син, прикриває дружину. Адже сама Юля чудово знала, що її не включили в плани.

— Я мамі дзвонитиму щодня! — заявила Настя.

— Звичайно, сонечко, — Людмила погладила онуку по голові. — Але на морі стільки цікавого! Не буде коли телефоном базікати.

Олег кинув на матір невдоволений погляд у дзеркало заднього виду.

До готелю приїхали вже ввечері. Номери виявилися просторими, з видом на море. Настя стрибала на ліжку, розглядаючи телевізор і балкон.

— Ходімо вечеряти? — запропонувала Людмила, розклавши речі.

— Настю, подзвони спочатку мамі, — сказав Олег, дістаючи телефон.

— Зараз? — Людмила не приховувала розчарування. — Ми ж тільки приїхали!

— Мамо, Юля хвилюється.

Настя радісно схопила телефон і заторохкотіла:

— Мамусю! Ми приїхали! Тут море видно! І ліжко величезне! Я сумую!

Людмила демонстративно вийшла на балкон. От і почалося — тільки приїхали, а вже надзвонюють. Наче без Юлі й дня не проживуть!

За вечерею Настя майже не їла, клювала носом після довгої дороги. Олег перевіряв телефон кожні п’ять хвилин.

— Відклади ти цю штуку, — не витримала Людмила. — Ми ж відпочивати приїхали!

— Юля фото квартири прислала. Ремонт у дитячій закінчили.

— Прямо термінові новини, — закотила очі Людмила.

Петро кашлянув:

— Людо, давай просто повечеряємо спокійно?

У перший вечір на морі Людмила відчула дивне розчарування. Ніби все добре — сім’я поруч, море шумить за вікном, а радості немає.

На третій день відпочинку Людмила Сергіївна почала помічати дивності. Наче всі разом, а веселощів нема. Настя після обов’язкового ранкового дзвінка мамі ставала тихою, Олег постійно відволікався на повідомлення, навіть Петро здавався задумливим.

На пляжі Людмила розстелила рушники, дістала крем.

— Настуню, йди, намажу тебе. Сонце пече!

Онука підійшла, але без звичного ентузіазму.

— Бабусю, а мама вміє косички плести, щоб пісок не липнув.

— І я вмію, — образилася Людмила. — Давай заплету.

— Не треба, — Настя відсторонилася. — Мама по-іншому робить.

Людмила стиснула губи. З кожним днем онука все частіше згадувала матір. А ж планувалося, що вони удвох зблизяться!

— Олеже, ходімо у воду? — запропонувала вона синові.

— Не зараз, мамо, — він не відривався від телефону.

— Знову з Юлею переписуєшся?

— Так. Вона фотки з роботи надіслала, смішні.

Він розвернув екран — Юля корчила кумедну гримасу на тлі офісу.

— Дуже професійно, — єхидно зауважила Людмила.

— Мамо, це жарт. У них корпоратив.

— А-а-а, гуляє, значить. Поки ви тут…

— Людо, припини, — втрутився Петро. — Дівчина розважається, і правильно робить.

Увечері вони пішли в ресторан на набережній. Музика грала, довкола сміялися відпочивальники, але за їхнім столиком атмосфера була напруженою.

— Давайте замовимо морепродукти, — запропонувала Людмила. — Настуню, хочеш креветки?

— Ні. Мама каже, у мене може бути алергія.

— Господи, яка алергія? У нашій сім’ї ні в кого немає алергії!

— У Юлі є, — спокійно зауважив Олег. — І в Насті може бути.

Людмила стиснула губи. Знову ця Юля! Навіть не приїхала, а примудряється всім керувати.

— Гаразд, замовимо пасту, — здалася вона.

Коли принесли їжу, Петро раптом промовив:

— А пам’ятаєш, Людо, як торік Юля нас у той грецький ресторанчик вивела? Класна таверна була.

— Пам’ятаю, — Людмила неохоче кивнула.

— Вона мови швидко схоплює, — додав Петро. — З місцевими домовилася, нам столик найкращий дали.

— Так, Юля молодець, — процідила Людмила.

Після вечері вони гуляли набережною. Настя почала вередувати:

— Хочу морозива!

— Уже пізно, — заперечила Людмила. — Горло заболить.

— Мама дозволяє!

— Мами тут немає, — відрізала Людмила і відразу пошкодувала про сказане.

Настя надула губи й демонстративно взяла тата за руку.

— Тату, ходімо до моря?

Олег з донькою пішли вперед, а Людмила залишилася з чоловіком.

— Що відбувається, Петре? Я стараюся, а всі якісь кислі.

— Може, не треба було так демонстративно Юлю відсікати?

— Я хотіла з онукою побути! Це такий злочин?

— Ніхто не каже про злочин, Людо. Але дівчинка сумує за мамою. Олег смикається. І знаєш…

Петро зупинився й подивився їй у вічі:

— З Юлею було б веселіше. Вона вміє розрядити обстановку.

Ці слова вдарили болючіше, ніж Людмила очікувала.

— Значить, я не вмію, так? Я погана бабуся, погана мати? Усім нудно зі мною?

Вона розвернулася й швидко пішла до готелю. За спиною почула важке зітхання чоловіка.

У номері Людмила сіла на ліжко й уперше замислилася: а що, як вона справді помилилася? Може, справа не в Юлі, а в ній самій? У її страху втратити своє місце в родині?

На п’ятий день вона зловила себе на дивній думці — їй самій бракувало невістки. Її жартів, енергії, навіть суперечок із нею.

На п’ятий день відпочинку Людмила прокинулася раніше за всіх. Вийшла на балкон, глянула на море й раптом відчула порожнечу. Відпустка, яку вона так ретельно планувала, не приносила радості. Вона взяла телефон і відкрила сімейний чат із фотографіями. На останніх світлинах із дачі Юля кривлялася з Настею, вони ліпили вареники всі разом… і було так легко.

Увечері, коли Настя заснула, а Петро пішов у бар дивитися футбол, Людмила постукала у двері номера сина.

— Олеже, можна?

— Заходь, — він сидів із телефоном біля вікна.

— Знову з Юлею розмовляєш?

— Уже ні. Вона спати лягла.

Людмила присіла на край ліжка.

— Знаєш, я багато думала… Може, дарма я так із Юлею.

— У сенсі? — Олег здивовано підняв брови.

— Ну… не покликала її. Настя сумує. Та й усі ми якісь… не ті без неї.

Син уважно подивився на матір:

— Ти зараз серйозно?

— Серйозно, — вона зітхнула. — Розумієш, мені здавалося, що Юля мене відсуває. Що через неї ти й Настя стали рідше приїжджати, менше зі мною ділитися.

— Мамо, це не так.

— Тепер я це розумію, — Людмила опустила очі. — Юля не забирає вас у мене. Просто… у вас тепер своя сім’я.

Олег пересів до матері, обійняв її за плечі:

— Знаєш, Юля дуже переживала через цю поїздку. Навіть плакала. Думала, що ти її ненавидиш.

— Що? — Людмила злякано глянула на сина. — Ні! Я просто… я боялася, що втрачаю вас.

— Ти нас не втрачаєш. Ми завжди будемо поруч. Просто дай Юлі шанс, вона старається.

Наступного ранку Людмила попросила у сина телефон і сама подзвонила невістці.

— Юлю, це я, Людмила Сергіївна.

— Добрий день, — голос Юлі звучав насторожено.

— Як ти там? Даєш собі раду без нас?

— Так, усе добре, працюю…

— Слухай, — Людмила набрала повітря. — Я хотіла вибачитися. Я вчинила некрасиво, що не запросила тебе. Це було… нерозумно з мого боку.

На тому кінці повисла тиша.

— Юлю, ти тут?

— Так-так, просто… не очікувала.

— Ми всі сумуємо. Особливо Настя. І я теж сумую, уявляєш?

Юля тихо засміялася:

— Справді?

— Справді. Без тебе якось… прісно. Ніхто не сперечається зі мною про політику, ніхто не тягне всіх у якісь божевільні місця.

Коли вони повернулися додому, Юля чекала їх із вечерею. Незручність перших хвилин швидко зникла. Настя стрибала навколо матері, Олег сяяв, а Петро підморгнув дружині — мовляв, бачиш, як добре.

За чаєм Людмила наважилася:

— Юлю, я хотіла тобі сказати. Я зрозуміла, що ти частина нашої родини. Справжня частина. І я була неправа, намагаючись… ну, відсунути тебе.

— Людмило Сергіївно…

— Люда. Можна просто Люда. Або Люсь, як тобі зручніше.

Юля усміхнулася:

— Дякую… Людо. Я теж, мабуть, не завжди розуміла, наскільки для вас важливі сімейні традиції.

— У нас тепер будуть нові традиції, — твердо сказала Людмила. — Спільні. І знаєш що? Наступного разу поїдемо всі разом. Я вже придивилася гарний готель на осінь.

Увечері, коли гості розійшлися, Петро обійняв дружину:

— Пишаюся тобою, Люсю. Не кожен здатен так змінитися.

— Я просто зрозуміла просту річ, — вона пригорнулася до чоловіка. — Родина — це не тоді, коли хтось головний. Це коли всі важливі.