Віка взяла зі столу телефон дванадцятирічної племінниці, щоб перекласти його трохи далі від краю стільниці. Екран смартфона, який Поліна забула заблокувати пішовши у ванну, яскраво спалахнув.
Висвітилося повідомлення з Telegram від контакту «Бабуля»:
– Видави сльозу, коли проситимеш планшет. Скажи, що мати ночами плаче через борги по комуналці, Віка сьогодні ж скине гроші.
Віка завмерла. Вона провела пальцем по екрану, відкриваючи діалог, і почала гортати історію листування своєї матері та племінниці за останні пів року.
– Бабуль, тітка Віка дала п’ять тисяч гривень на зимову куртку.
– Розумниця, Полю. Замовляємо на Розетці ту китайську за півтори, решту кидай мені на карту. Нам ще за будматеріали платити.
– А якщо вона фото попросить?
– Скажи, що бирка шию дряпала і ти її викинула. І одягни ту стару кофту з діркою. Віка повинна бачити, що ти доношуєш старе. Вона завжди у своїх звітах, перевіряти не стане.
Пальці Вікторії міцніше стиснули пластиковий чохол. Вона детально пам’ятала той листопадовий день. Поліна тоді обхопила її за шию, гаряче дякуючи за «брендову» річ.
Віка щиро вірила, що замінює дівчинці батька, який пішов із сім’ї. Три роки тому вона відмовилася від підвищення з переїздом до Варшави, бо мати влаштувала скандал:
– Даша одна не тягне дитину, ми без твоєї допомоги підемо світом!
Насправді ж Віка спонсорувала грамотно зіграну виставу.
З вітальні київської квартири долинав дзвін тарілок. Галина Миколаївна накривала стіл до недільного обіду. Даша, молодша сестра Вікторії, голосно скаржилася на нові тарифи за опалення.
– Віка, ти там каву по зернятку вариш? – бадьоро крикнула мати. – Відбивні холонуть!
Віка увійшла в кімнату. Вона поклала телефон екраном донизу прямо біля порожньої тарілки Поліни.
– Я купила ноутбук, – рівним тоном промовила Віка, відсуваючи стілець.
Даша кинула виделку на стіл, її обличчя осяялося широкою посмішкою.
– Серйозно? Ой, Вікуля, ти наша рятівниця! Поліна зі своїм старим планшетом на онлайн-уроках просто мучилася.
– Так. Я замовила його на своє ім’я. Сама заберу, встановлю потрібні програми та видам їй особисто. Чеки та гарантійний талон залишаться у мене. Його не можна буде здати в ломбард, чи продати на
OLX.
Галина Миколаївна перестала натирати склянку.
– Навіщо такі складнощі? – тон матері став помітно сухішим. – Віддай коробку дитині. Це ж подарунок.
– Це робочий інструмент, мамо. А головне – гарантія того, що гроші не підуть на ваші приховані потреби, – Віка дивилася просто у вічі матері.
Даша схрестила руки на грудях.
– Це що за натяки? Ти хочеш сказати, що ми подарунки перепродаємо?
Віка постукала вказівним пальцем по задній панелі телефону племінниці. Дівчинка, що тільки-но повернулася до кімнати, побачила свій гаджет, швидко схопила його зі столу і сунула в кишеню худі.
– Я не натякаю, Дашо! Я знаю. Два тижні тому я перевела вам вісім тисяч на ортодонта. Поліна вже із брекетами?
Галина Миколаївна спробувала згладити ситуацію, підсовуючи тарілку з нарізкою ближче до центру столу.
– У клініці перенесли запис. Лікар захворів.
– Я дзвонила адміністратору клініки двадцять хвилин тому, – блефувала Віка, уважно стежачи за реакцією сестри.
Даша різко видихнула, переходячи на захист.
– Ти перевіряєш нас? Свою родину? До чого ти докотилася!
– Я докотилася? – Віка встала, впершись долонями в край столу. – Це ви докотилися, бо вчите дванадцятирічну дитину імітувати плач, щоб витягувати гроші з рідної тітки!
– Я бачила повідомлення від вівторка:
– Сьогодні у Віки зарплата, порви сітку на кросівках, щоб виглядало правдоподібно.
Кухня миттєво сповнилася агресивним шумом.
– Ти рилась у телефоні дитину?! – Зірвалася на крик Даша. – Це особистий простір!
Поліна сховалась за спину матері.
– Мамо, я їй не давала, вона сама влізла!
– Телефон лежав розблокованим на столі, – карбуючи кожне слово, промовила Віка.
Вона перевела погляд на матір. Галина Миколаївна не кричала. Літня жінка повільно сіла.
– Ну то й що? – холодно кинула мати. Маска дбайливої бабусі зникла. – Ти заробляєш три тисячі доларів у своїй IT-компанії. Твоя сестра працює на касі за мізер. У тебе ні чоловіка, ні дітей. Кому ще тобі допомагати?
Жодних вибачень. Лише залізобетонне виправдання.
– Допомагати означає просити. А не красти через обман, – відрізала Віка. – Ви перетворили мою племінницю на співучасницю. Вона вираховує свій відсоток!
– Якщо тітка не дасть десять тисяч, я не підіграватиму вам за вечерею! – Її точні слова, мамо.
Даша посміхнулася.
– Ой, свята тітка образилася! Якщо я прямо прошу допомогти, ти починаєш читати лекції з фінансової грамотності. А на дитину ти даєш без запитань. Ми просто підлаштувалися.
– Підлаштувалися? Я повністю сплатила вам новий бойлер минулого місяця.
– Який оформлений на твоє ім’я! – одразу відрізала Даша. – Ти чеки у себе зберігаєш!
Поліна раптом вийшла з-за спини матері, захоплено тицяючи щось у телефоні, абсолютно відсторонена від моральної тяжкості того, що відбувається.
– Одного не зрозумію, – Віка знову звернулася до матері. – Гроші на ортодонта, на куртку, на планшет…, а кредит Даші за квартиру при цьому нікуди не зникає. Куди реально йде готівка?
Галина Миколаївна відвернулася до вікна.
– Скажи їй, мамо, – подала голос Поліна, не відриваючись від екрана. – А то я скажу.
– Рот закрий! – гаркнула Даша.
– Вони таунхаус в Ірпені будують, – буденним тоном здала всіх племінниця. – Вже фундамент залили. Бабуся сказала, що ти в частку не ввійдеш.
– Ви обіцяли мені новий айфон за те, що я ламаю комедію, а самі віддали старий, материн! Ви мене теж кинули!
Віка дивилася на матір. Комерційна нерухомість у передмісті Києва, яка будується, в тому числі і на грошах, витягнутих із неї під соусом «базових потреб дитини».
– Це правда? – тихо спитала Віка.
Галина Миколаївна зухвало подивилася на старшу дочку.
– Це інвестиція у сім’ю. Нам доводиться крутитись.
Віка мовчки потяглася до сумки та дістала пухкий білий конверт. Погляд Даші миттєво сфокусувався на ньому.
– Дві тисячі євро. Я привезла їх сьогодні, – сказала Віка. – Я знала, що в тебе завтра крайній термін кредиту за квартиру, Дашо. Я збиралася закрити його повністю.
Даша зробила крок уперед, її рука інстинктивно сіпнулася до конверта. Віка спокійно прибрала гроші назад у сумку та застебнула блискавку.
– Але якщо у вас інвестиції в Ірпені, моя допомога вам більше не потрібна.
– Віка, почекай, – голос Галини Миколаївни здригнувся. – Ти не можеш кинути сестру наодинці з банком!
– Продавайте недобуд, – Віка розвернулася і пішла в коридор. – А ти, Поліно… ноутбука не буде.
– Ти відіграєшся на дитині! – Закричала Даша їй у спину.
Віка відчинила вхідні двері.
– Ні. Я просто припиняю оплачувати дитині курси акторської майстерності.
Вона вийшла на сходовий майданчик і зачинила двері. Біля ліфта Віка дістала телефон, відкрила додаток банку та видалила всі автоплатежі на карти матері та сестри.
Потім відкрила агрегатор квитків та купила рейс до Аліканте на вечір вівторка. Відпустка, яку вона відкладала три роки, нарешті почалася…
Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Віка, залишивши сестру з боргами, чи з сім’єю так чинити не можна за жодних обставин? Діліться своєю думкою у коментарях!
