Єгор натиснув на кнопку дзвінка і почув замість звичного маминого голосу чужий, хрипкий і невдоволений:
– Хто там?
– Вибачте, – розгубився Єгор. – Я, мабуть, помилився поверхом. Мені потрібна квартира сто п’ятнадцять. Там живуть мої батьки.
Двері відчинилися, на порозі з’явився чоловік років сорока.
– Так це і є сто п’ятнадцята, – відповів він. – Тільки ваші батьки тут уже не мешкають. З’їхали місяць тому. Я купив у них квартиру.
Єгор вийшов надвір і підняв голову, дивлячись на вікна четвертого поверху. Штори були затулені, на підвіконні не стояв більше мамин улюблений фікус. Він дістав телефон, набрав батька. Слухавку взяла мати.
– Синку, – голос у неї був винний і якийсь надто бадьорий, ніби вона намагалася переконати його, що все гаразд. – Ми переїхали. Недовго поживемо на орендованій квартирі, а потім… Ну, Гриша обіцяв, що ми купимо щось краще.
– Що означає переїхали? – Єгор притис телефон плечем до вуха, дістаючи ключі від машини. – Куди? Де ви живете?
Адреса, яку продиктувала мати, знаходилася на околиці міста, у старому панельному будинку з фарбою, що облупилася на фасаді.
Коли Єгор підійнявся на третій поверх, мати вже чекала на нього біля дверей. Вона схудла, очі запали, але посміхалася якоюсь натягнутою, винною усмішкою.
– Проходь, синку, – вона відсторонилася, пропускаючи його в крихітну кухню, де ледве містився кухонний куточок і холодильник. Батько сидів біля вікна і пив чай, дивлячись на сірий двір за вікном.
– Ну, розповідайте, – Єгор опустився на табуретку, яка жалібно рипнула.
Батько мовчав. Мати почала переставляти чашки на столі, ніби це була найважливіша справа у світі. І тільки коли Єгор повторив запитання, вона заговорила.
А через десять хвилин Єгор сидів, дивлячись в одну крапку на стіні, і намагався перетравити почуте. Продано квартиру, де вони жили двадцять п’ять років.
Гроші – три з половиною мільйони – віддані Гриші та його приятелеві. Бар «Спортивний» так і не відчинився, закуплене обладнання деяке продано за безцінь, деяке іржавіє в гаражі. Батьки знімають цю будку і витрачають останні накопичення.
– Де Грицько? – спитав Єгор тихо.
– Він шукає роботу,- стиснула руки мати. – Він обіцяв, що все виправить.
– Де він?
– Ми не знаємо, – зізналася мати. – У нього зараз труднощі, але він…
Єгор підвівся, вийшов у коридор, набрав номер брата. Той відповів після довгих гудків, голос сонний і лінивий.
– Єгор? Чого дзвониш?
– Приїдь до батьків. Зараз же!
– Та я…
– Гришо, я сказав – приїдь.
Він поклав телефон у кишеню, повернувся на кухню, та сів навпроти батька. Той підняв на нього очі – стомлені, згаслі.
– Тату, – спитав Єгор. – Навіщо? Ну, навіщо ви погодилися? Ви ж знали, що Грицько – фантазер. Він ніколи нічого не доводив до кінця!
Батько зітхнув. Мати заплакала, притискаючи до губ хустку.
– Він так гарно розповідав, – прошепотіла вона. – Казав, що за пів року придбає нам трикімнатну. Що втомився бачити, як ми тулимося в хрущовці.
– У хрущовці, – повторив Єгор. — У хрущовці, яку ви продали. Де ви мешкали, де ми виросли! Ви мене спитали? Хоч би слово сказали!
Тиша була відповіддю.
Гриша з’явився за годину. Джинси, модна вітрівка, стрижка не дешева. Він плюхнувся на табуретку, не дивлячись на брата, і одразу почав говорити:
– Єгоре, ти не уявляєш, як усе склалося. Ми взяли обладнання – топове, розумієш? Майже всі гроші на нього пішли. А потім наскочила пожежна інспекція, сказали, що немає системи вентиляції. Штраф.
– Потім санстанція ще штраф. Ми хотіли відчинитися, але орендодавець підняв ціну вдвічі. Ми не потягли. Але я все виправлю. Я знайшов роботу.
– Яку? – Єгор дивився на брата. – Знову менеджером із продажу? Будеш впарювати людям те, що їм не потрібно, і отримувати відсотки?
– Ні, – Грицько задер підборіддя. – Я влаштуюся системним адміністратором. Я курси пройду – чотиримісячні.
– Курси. Чотири місяці курсів, – Єгор гірко посміхнувся. – А де батьки житимуть усі ці чотири місяці?
– В орендованій квартирі. Я платитиму.
– Чим?
Гриша затнувся. Мати схлипнула. Батько поставив чашку на стіл.
– Єгоре, годі, – сказав він тихо. – Грицько і так переживає. Ми самі ухвалили це рішення. Ми – дорослі люди.
– Дорослі, – Єгор підвівся, зачепив ліктем чашку, та покотилася по столу, і він упіймав її на льоту. – Дорослі люди продали єдине житло, повіривши словам одного афериста!
– Я не аферист! – гукнув Грицько, схоплюючись. – Я намагався! У мене була мрія!
– Мрія! – Єгор зробив крок до нього. – Твої мрії коштували батькам помешкання! Ти розумієш це? Вони залишилися ні з чим у свої шістдесят років! І все, що ти можеш запропонувати їм, – це оця будка?
Гриша нічого не відповів. Мати затулила обличчя руками.
Єгор вийшов на сходовий майданчик, притулився головою до холодної стіни. У грудях клекотіла злість така, що здавалося, він задихається.
Він все розумів: і дурість батьків, і легковажність Грицька, і те, що зараз ніхто нікому не допоможе, якщо не вигадати щось кардинальне.
Він повернувся на кухню і сказав спокійно:
– Ви переїжджаєте до мене. У нас дві кімнати. Діти малі, можна переставити ліжка.
– Єгоре… – мати підвела на нього заплакані очі. – А Лариса?
– Я поговорю з Ларисою.
Він розмовляв з дружиною телефоном, стоячи в коридорі орендованої квартири, і чув, як її голос спочатку здивований, потім роздратований, а потім крижаний – ставав категоричнішим.
– Ні, і ще раз ні. Єгоре, ти серйозно? Вони продали квартиру, не спитавши нас! Навіть не повідомили! Гриша профукав усі гроші на якусь аферу! Чому тепер ми повинні вчотирьох жити в одній кімнаті, а другу поступитися твоїм батькам?
– Ми можемо потіснитися. Діти спатимуть в одній кімнаті, батьки – у другій, а ми з тобою…
– А де ми з тобою? На кухні? – голос Лариси став тонким та колючим. – Ні, Єгоре! Ні! Я не жертвуватиму нашим життям, нашим простором заради того, щоб виправляти чужі помилки. Вони дорослі люди. Вони повинні були думати, а не слухати фантазії Гриші.
– Це ж мої батьки!
– І що? Твоя відповідальність перед нами! Переді мною та дітьми! Та ситуація, в якій вони опинилися – це їхній вибір! Якщо Гриша схибив – хай Гриша й відповідає! Ти що, збираєшся тягнути на собі всіх?
Єгор мовчав. Десь усередині він знав, що вона має рацію. Але йому було боляче бачити, як мати плаче, як батько п’є чай і мовчить, бо нема слів.
– Єгоре, – Лариса зітхнула, голос пом’якшав. – Ми можемо допомогти. Дамо їм гроші на перший місяць оренди. Поки Гриша не знайде роботу. І все. Це максимум!
– Добре, – видихнув він. – Я поговорю з ними.
Батьки не сперечалися. Мати сказала «дякую, синку» і витерла сльози. Батько кивнув, немов заздалегідь знав, що на більше чекати не варто. Гриша сидів у кутку, насупившись.
– Я все поверну, – сказав він тихо. – Все, що витратив. Я куплю їм квартиру. Присягаюся.
Єгор подивився на брата і раптом зрозумів, що йому не вірить. Зовсім. І це було найгірше.
Він переказав батькам гроші – п’ятнадцять тисяч від них із Ларисою — і пішов. Спускаючись сходами, чув, як мати каже батькові: «Гриша обіцяє, Вітя. Гриша обіцяє». І голос батька, глухий і втомлений: «Він обіцяє, Любо. Він завжди обіцяє».
За місяць Гриша влаштувався до IT-компанії. Зарплата була невелика, але він чесно віддавав половину на оренду однушки для батьків. Вони жили в тій самій крихітній квартирі, бо на краще грошей не вистачало.
Єгор приїжджав щотижня, привозив продукти, іноді переказував невеликі суми.
Дехто з родичів засуджував Ларису. Тітка Роза – старша сестра матері – зателефонувала та влаштувала цілий скандал:
– Як можна? Батьків не пустили! У вас дві кімнати, невже не можна розділити одну квартиру?
Лариса відповіла спокійно. Сказала все, що думала, і тітка замовкла.
А Єгор, стоячи у дверях і слухаючи, раптом відчув дивне полегшення. Лариса мала рацію. Він теж думав про це: чому він має висьорбувати кашу, яку заварив брат?
Батьки самі обрали повірити Грицьку. Вони продали квартиру, самі віддали гроші, самі не сказали йому ні слова. Тепер вони розплачуються за своє рішення.
Гриша приходив до батьків щонеділі. Приносив печиво, шоколад, намагався жартувати. Мати посміхалася, батько кивав, але в очах у всіх застигло одне й те саме – питання, на яке ніхто не наважувався відповісти вголос.
Батьки сидять за столом. Грицько сидить поруч і обіцяє:
– Я куплю вам квартиру, мамо. Я обіцяю.
Мама киває, батько мовчить, – бо розуміють, що не бачити їм квартири, як своєї потилиці. За що боролися, недолугі…
А ви що скажете про вчинок батьків? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
