Я з чоловіком 13 років разом (у шлюбі 4 роки). Є трирічна донька. З цих 13 років, десять я була вірна йому, зараз почала зраджувати. Запитайте чому? Через чоловіка. З самого початку стосунків він був страшенно ревнивий, дорікав, підозрював мене постійно, не пускав із подругами гуляти.
Так я втратила майже всіх друзів. Залишалася вірна. Не гуляла, не дивилася ні на кого, крім нього, навіть дихати вбік не дозволяла собі. З роками він залишався так само ревнивий, недовірливий. У мене з’явилася настирлива думка, зробити його підозри реальністю, на зло, спеціально, так мене дістало. Запитайте, чому не покинула? Кидала, кілька разів. Повертав. За добротою серцевою, він тиснув на жалість, я прощала.
Я купила будинок, він ні копійки не допомагав мені зібрати. Повага до нього впала. А батьки тиснули на нас, онуків хотіли. Народила дівчинку, скажу чесно не від великого бажання, а тому, що вік підтискав, у 30 років. З появою дитини стосунки погіршилися, і все, що накопичилося сніговою грудкою, виросло в стократ.
Згодом помітила, що мені неприємно займатися коханням з чоловіком, навіть його дотики викликали в мене огиду. Стала шукати коханця. Це було дуже просто. Дівчина я помітна. Знайомство, кафе, і ось уже постіль.
Хлопець попався добрий, реально дуже подобався. Бачились регулярно. Думала навіть піти до нього. Та й він неодноразово заводив про це розмову. Але, мабуть, я надто боязка для цього, чоловіка побоююсь. Тому розмови так і лишилися розмовами. Він пішов. А я залишилася із чоловіком.
Знайшла іншого. Теж добрий хлопець. Бачимося регулярно. Він виявляє бажання будувати стосунки зі мною, відвести від чоловіка деспота, і мені приємно про це помріяти. Але за фактом це просто дозвілля. Вийшла із декрету на роботу, відчула фінансову незалежність від чоловіка. Заробляю вдвічі більше, ніж він (знову ж таки повага моя до нього через це падає на дно).
Як стало легше дихати мені. І тепер ставлення до нього просто байдуже. Здається, я кайфую, отруюючи йому життя. На помсту за те, що 13 років він так до мене ставився, і залишаюсь такою за фактом досі.
Розмови про розлучення він заводить перший (часто), але отримуючи у відповідь від мене щире бажання і злагоду, відразу відкладає це. Болюче в нього кохання якесь. Він підозрює про зради, знає, що я його не люблю. Нас пов’язує лише дитина. Ну, то хто я після цього – легковажна жінка, якій хочеться погуляти, чи жертва чоловіка?
