– Ну ти молодець, мамо! П’ятнадцять років жила десь із чужим мужиком, вилизувала його, та його квартиру, що ж ти не подбала про свій статус? А тепер ми повинні думати, куди тебе прилаштувати з твоїм барахлом

Про так звані «цивільні шлюби» ніхто вже особливо не сперечається. Усі живуть так, як їм більше подобається, і серед молоді такий вид співжиття досить популярний.

А що, дуже зручно, закохалися, зійшлися, набридло — розбіглися. Жодних зайвих рухів тіла з весіллями, зміною прізвища і т.п.

Це для молодих весілля бажане, а для літніх пар, які налаштовані просто дожити разом, це знахідка. Ну що старим ходити по РАГСах! Їм же діти вже не потрібні, та й майно вже у кожного своє. І ось що з цього може вийти.

Поховавши коханого чоловіка, Ганна Петрівна і не думала, що колись ще вийде заміж. Навіщо це їй? Але роки йшли, діти виросли, влаштували свої життя, сама Ганна вийшла на пенсію, і тут тільки зрозуміла, що це за гидота така — самотність.

У жінки завжди має бути особисте життя, так і у всіх журналах написано! Тому, коли вона познайомилася з самотнім чоловіком, своїм ровесником, то довго не роздумувала — переїхала жити до нього на правах дружини.

У нього однокімнатна квартира, діти живуть окремо, свої метри Ганна віддала синові, що одружився. Про реєстрацію шлюбу ні наречений, ні наречена, навіть не думали — навіщо людей смішити!

І жили вони чудово! Все разом, завжди під ручку, яке не яке, а особисте життя. Ганна Петрівна із задоволенням облаштовувала «їхню» квартиру, яку вважала і своєю, дбала про «чоловіка».

А потім він захворів… Ну що, дружина є, є кому доглядати. За кілька років постаріла Ганна Петрівна, бо була і доглядальницею, і домашньою медсестрою. А потім чоловіка не стало.

Незабаром у квартиру, яку вона вважала своєю, прийшли його дорослі доньки й сказали:

– Дякую вам, матусю, за те, що нашого тата доглядали, ми вас любимо і поважаємо, але житлоплощу вам доведеться звільнити, у нас дітки підросли. Речі, що нажили, забирайте, звісно, ​​у межах розумного.

І заперечити Ганні Петрівні не було як. Але, на щастя, у неї свої син та дочка, є десь голову прихилити. Щоправда, і в них діти підросли, і появі «блудної матері» ніхто радий не був.

– Ну ти молодець, мамо! П’ятнадцять років жила десь із чужим мужиком, вилизувала його, та його квартиру, що ж ти не подбала про свій статус? А тепер ми повинні думати, куди тебе прилаштувати з твоїм барахлом.

Ось так, на восьмому десятку, завжди самостійна жінка стала, начебто, як приживалка у будинку рідних дітей.

Сил, щоб допомагати їм, уже немає, та вони й не потребують її допомоги, можливості якось влаштувати своє життя — також. І дідка з житлоплощею вже не знайдеш, та й чи потрібен він.

А що, можливо, варто було один раз «насмішити людей», та піти розписатися? Як вважаєте?