– Що? Ти про що? – Семен ледве розплющив очі, й глянув на годинник. – Ти бачила, котра година?
– Та встигнеш ще поспати! – відповіла Віра, нетерпляче повернувшись до нього, і підвівшись на лікті. – В Олени кухня величезна, як наша кімната. Чому б там не відсвяткувати мій день народження?
– А їй це потрібно? – Семен усміхнувся, і перекинувся на інший бік.
Віра не дала йому спокійно лягти, потрясши за плече.
– А що їй, шкода? У них є караоке, і телевізор, майже на всю стіну.
– А годувати як будеш? – спитав чоловік. – Ти ж не збираєшся тягнути з собою печеню та салати. Поговоримо про це вдень, спи вже!
– Спи, а я подумаю, – буркнула Віра, поклавши руки за голову. Вона згадала, як на дні народження племінників у Олени був величезний стіл, заставлений салатами, закусками, та гарячими стравами, яких Віра за все життя не куштувала.
Гаряче так і не з’їли, бо всі наїлися закусками. І місця для танців було достатньо.
– Так, треба йти до Олени! – з цією думкою Віра міцно заснула, уві сні уявляючи смажене м’ясо, запечену картоплю, та келих ігристого під пісню «Гоп, гоп, гоп, чина – гоп, а я танцюю…».
Наступного ранку Віра пішла до сестри.
– Оленко, у мене ідея, – почала вона трохи запинаючись, – я подумала, може, свій день народження в тебе відзначити. У тебе стільки місця, а в мене на кухні крок вліво, крок вправо, і стіна.
Олена замислилась. Її не дуже тішило приймати гостей.
– Оленко, – втрутився Іван,- давай, погоджуйся! Адже ми давно не збиралися. А тут хоч привід є! Віро, вона згодна, правда?
Олена суворим поглядом подивилася на чоловіка, але Іван підморгнув їй, і поплескав по спині.
– Слухай, – Віра сіла за стіл, – у тебе ж картопля в льоху є? Може, я не купуватиму її, а куплю м’ясо, інше – якось обійдемося.
– А готувати в тебе будемо. Я візьму вихідний на роботі, допоможу тобі. А то тягати із собою м’ясо та салати – це не діло.
Не даючи Олені відповісти, Віра встала і попрямувала до виходу, продовжуючи на ходу:
– До речі, ти ж багато закруток зробила? Огірки, помідори… ще щось?
– Там ще перці, кабачки, та багато всяких овочевих закусок. Пальчики оближеш! – втрутився Іван.
– Ось! Відкриєш пару баночок, і всі зрозуміють, яка в мене господарська сестра! – Сказала Віра, вже стоячи біля дверей.
За день до свята Віра принесла до Олени м’ясо, хліб та пляшки.
– Завтра все інше принесу, – заспокоїла вона сестру, помітивши її подив.
– Скільки людей чекаєш? – стомлено спитала Олена.
– Людей п’ятнадцять-двадцять, – знизала плечима Віра.
– Де я розсаджу всіх? – Олена оглянула кімнати. У будинку було лише десять стільців.
– Ти не знаєш, як у селі весілля гуляють? – Іван підбіг до неї. – На два стільці кладеш дошку, й ось тобі ще кілька місць. Не десять, звісно, але хоч п’ять можна посадити! – махнув він рукою на її сумнів.
– Все, я побігла, – Віра, побачивши, що Олена вже поринула в підготовку, не стала її відвертати.
Наступного дня Олена чекала на Віру кілька годин. Не дочекавшись, набрала її номер.
– Оленко, люба, – відразу ж почала Віра, – не вдалося відпроситися з роботи, начальник не відпустив. Може, почнеш готувати, а я завтра допоможу.
– У нас на столі ще порожньо, гості скоро, а нічого нема! Печеня, жульєн, салати, як ти їх готуєш, – тараторила Віра, не даючи Олені вставити слово. – Ой, начальник іде! Все, не можу говорити, ти вже врятуй мене!
– Що?! – Олена здивовано подивилася на екран телефону. – Мені що, самій готувати?
– Що за шум, а бійки нема? – повернувшись із роботи, спитав Іван, побачивши засмучену дружину.
– Віра не може прийти. Продуктів немає, готувати нема кому, а завтра прийде натовп народу! — Олена була збентежена тим, що відбувається.
– Та гаразд тобі, не хвилюйся! Напиши, що треба купити, я швидко з’їжджу, а ти займися тим, що є, – заспокоїв Ваня.
Весь вечір та весь ранок Олена смажила, нарізала, парила, терла, та готувала. Віра прийшла майже тоді, коли гості почали збиратися.
– Оленко, вибач, не відпустили з роботи – вітали, – бадьоро заявила Віра, анітрохи не соромлячись, що стіл уже був накритий, закуски нарізані, салати готові. – Яка ти розумниця! Недаремно я на тебе сподівалася!
Олена не встигла нічого відповісти, як почали підтягуватись гості. Довелося забути всі свої образи, адже люди прийшли не за сварками, а щоб повеселитися.
Свято вдалося. Гості захоплювалися їжею, висловлюючи все Вірі, вважаючи, що це її свято, то й готувала вона. Олена не заперечувала, та й навіть допомагала:
– Оленко, принеси гостям гаряче, бо на тому кінці столу салати закінчуються. І хліба не завадило б!
Олена, стиснувши зуби, продовжувала приносити, підкладати, підливати. Після, були пісні та танці. Останні гості пішли далеко за північ, а після них залишилася гора посуду. Олена вказала на нього, коли Віра збиралася йти.
– Ой, Оленко, віриш, ні, – зітхнула Віра, – ніяких сил не залишилося. Адже я постаріла на рік. Ваня тобі допоможе, а я, мабуть, піду. Ноги не тримають.
– Щоб я! Ще раз! – Олена метала громи та блискавки. – Профукати два дні відпустки, вбухати купу грошей, не вилазити з кухні, а тепер ще й мити весь посуд!
– Зате весело погуляли! – Усміхався задоволений чоловік. – Давно так не веселилися. Потрібно буде частіше збиратися!
– Ось я тобі зберусь! – Олена поставила руки на стегна. – Іди, мий посуд, гуляка.
А Вані сподобалося свято. Ну то й що, якщо довелося трохи витратитись? Зате, як було весело! Чи даремно він купив цей музичний центр з мікрофоном? Стоїть, припадає пилом.
Ніхто не користується, тільки Олена слухає радіо. А ось сьогодні – і «Зорепад-пад-пад…», і «Мамо, не питай, коли я одружуся…», і «І про Королеву ночі». Ні, це треба повторити!
За тиждень Олена вирішила зайнятися прибиранням. З ранку вони з Іваном сходили на ринок, закупили продукти.
Після обіду чоловік, під якимось приводом, зник з дому, що Олені було на руку – йому не треба було мішатися. Щойно вона залізла на стілець, щоб зняти павутину з карниза, як у передпокої пролунав галас.
– Господиня, зустрічай гостей! – радісно покликав чоловічий голос. За ним почувся жіночий: – Є хто живий?
Олена зістрибнула з табуретки, і визирнула в коридор. Там юрмився гурт чоловік з п’яти, і було темно, тож не відразу зрозуміло, хто там. Серед них був Іван, його голос був найрадіснішим.
– Олено, дивись – я зустрів хлопців! Сьогодні день будівельника, нумо відзначати! Це моя бригада, ти їх знаєш усіх! Накривай на стіл!
– Ваня, на хвилинку! – Олена поманила його в дальню кімнату. На щастя, в приватному будинку місця багато, можна спокійно поговорити.
– Хлопці, роздягайтесь, – гукнув Іван, поки йшов.
– Ваня, ти зовсім збожеволів? – Олена покрутила пальцем біля скроні. – У мене нічого не приготовлено, я збиралася займатися прибиранням! Які гості?
– Олено, кинь ти це прибирання! Встигнеш ще, потім надолужиш! А день будівельника – не щодня! Ти хіба не хочеш привітати свого коханого чоловіка із цим святом?
– А ти тут до чого? Де будівельники, а де ти? – Здивувалася Олена, адже Ваня був шахтарем.
– А хто будував наші стосунки? – хитро підморгнув він. – Ось він, справжній будівельник, перед тобою! Ну давай, не будь суворою. Я поки хлопців розважу, а ти щось смачненьке зляпай!
Проходячи повз кімнату, де розташувалися гості, Олена помітила трьох чоловіків та одну жінку. Чоловіки теж були шахтарі, її знайомі, а жінка – мабуть, чиясь дружина.
На столі вже стояли напої. “Пляшки не забули, а от закуски принести – забули”, – похмуро подумала господиня.
– Привіт, Олено! – радісно вітали її ті, хто сидів у кімнаті, помахавши руками. Олена стримано посміхнулася, і помахала у відповідь. Оцінивши, що є у холодильнику, вона вирішила швидко зробити запіканку.
Почистити картоплю – справа пари хвилин, обсмажити фарш – ще п’ять, натерти сир, укласти все шарами ще три. Майонезний шар – секунди. У духовку – на двадцять хвилин.
– Олено, що-небудь на швидкоруч загризти, – зазирнув на кухню чоловік. Олена відкрила холодильник: шпроти, огірки, хліб – цілком підійде.
Вона виклала шпроти на тарілку, нарізала огірки, хліб трикутниками.
– На, тримай, – передала тацю чоловікові. – Сподіваюся, не сконаєте з голоду.
– Цьом! – Чоловік поцілував повітря і зник. У кімнаті знову пролунав радісний гомін.
Олена сіла за стіл, оглянула кухню, і зітхнула.
– Сподіваюся, це остання навала, – пробурмотіла вона, думаючи про роботу. Ось уже відпустка майже пролетіла, а вона не встигла розслабитися. Спочатку город, потім будинок.
Згадала, як Віра влаштувала свій день народження. Скільки довелося одній поратися на кухні – і жодної подяки. Ще й усе це за власний кошт.
– Вважатимемо, що це подарунок сестрі, – тихо сказала Олена собі, але згадала, як після того вона прямо заявила Вірі, що більше ніяких чужих свят у неї вдома не буде. Сестра образилася, але Олені було байдуже.
А ось тепер ці “будівельники”.
– Тьху! – Згадала Олена про запіканку, дивлячись на годинник. Минуло вже двадцять хвилин. Верх підрум’янився. – Сподіваюся, пропеклося!
За кілька хвилин гості насолоджувалися запіканкою.
– Як смачно! – з повним ротом кивнув один із шахтарів, підіймаючи великий палець угору. – Чудово!
– Ну, ніби нічого особливого, – пояснювала далі жінка, – картопля, м’ясо. Але разом – як їжа богів!
Олена майже пробачила непроханим гостям за їхній візит за ці слова, але відразу зупинила себе: «Спокійно, Олено. Ти знаєш, що готуєш чудово. Не потрібно влаштовувати ці вечері, щоб підіймати своє его».
Після запіканки всі знову перейшли до караоке. Співали так, що здається, ніби намагалися викликати демонів. Співаки не мали ні слуху, ні голосу.
Олена рятувалась на вулиці, на городі, хоч і було вже прохолодно. Зрештою, гості розійшлися, залишивши по собі гору посуду.
– Ваня! – не витримавши, гукнула Олена, дивлячись на цей хаос у раковині.
– Чого ти кричиш? Налякала мене! – підскочив чоловік, який увійшов одразу ж за нею.
– Не треба було підкрадатися, – сердито тицьнула Олена в раковину пальцем. – Ось тобі робота на ніч.
Чоловік неохоче підійшов, і почав мити посуд.
За тиждень, як за розкладом, Іван повернувся додому з колишніми однокласниками.
– Оленко, познайомся! Це хлопці, з якими я вчився. Ми вирішили зібратися, бо в нас удома зручніше. Так і гроші не витратимо на кафе!
– Ну чим нас сьогодні здивуєш? – чоловік весело потирав руки. У пакетах, які принесли його друзі, брязкали пляшки.
Олена вже була готова до таких несподіваних візитів. Вона вирішила дати урок і чоловікові, і його халявникам – раз і назавжди.
– Повір, Ваню, сьогодні я вас точно здивую, – з усмішкою медузи Горгони, зустріла вона гостей.
– Хлопці, обіцяю, буде незабутня вечеря! – сказав Іван, запрошуючи всіх у кімнату. Він поспішив на кухню. – Оленко, чекаємо з нетерпінням!
– Так, коханий, – солодко відповіла Олена, пошкрябавши чоловіка по щоці. – Лети, моє пташеня, до своїх друзів.
Як тільки чоловік пішов з кухні, Олена дістала кілограм дешевих пельменів, закинула їх у каструлю, дочекалася, поки вони злипнуться, і витягла цю грудку на велику тарілку. Закрила металевою кришкою, як у ресторані, та дістала одноразові тарілки з виделками.
Олена витягла з таємної шафки, в яку чоловік ніколи не заглядає, нещодавно придбаний замок для холодильника з ключем. Відірвавши захисну плівку, вона приклеїла замок на дверцята та на стінку.
Потягла – міцно тримається, щілин немає. Засунувши ключі в кишеню штанів, у яких ходила весь вечір, і готова була втекти будь-якої миті, вона підхопила блюдо і, під пахвою притискаючи одноразовий посуд, попрямувала в кімнату.
– Прошу! – поставила вона на стіл, і з шумом кинула пачку пластикових тарілок і виделок. – Смачного!
Залишивши чоловіка та здивованих гостей, Олена швидко зібралася, і вискочила з дому.
– Мамо, привіт! – Набрала вона номер. – Чи можна переночувати в тебе?
– Звісно, приїжджай.
Олена прихопила сирне асорті, та пляшку червоного, вирушаючи до матері. Та вже чекала на свою доньку з нетерпінням. Разом вони добре провели вечір.
А тим часом Ваня намагався відірвати замок від холодильника. Його однокласники послали його за закускою, і мало не дали по голові, адже хмільне майже закінчилося, а закуски не було.
Всі боялися ризикувати, дивлячись на грудку пельменів, що злиплася, і якусь дивну суміш, яка не викликала особливої радості.
– Олено, що це було? – спитав чоловік, коли вона повернулася додому.
– Це було перше попередження! Якщо ти ще раз притягнеш компанію без мого дозволу, то замок буде на дверях, – сказала вона з милою посмішкою, і пішла за стільцем, щоб продовжити свою роботу з очищення карниза.
Після того вечора Іван більше не запрошував гостей без узгодження з дружиною. Однокласники, “випадкові” будівельники, та шахтарі – більше не з’являлися у їхньому будинку.
А якщо приходили гості, то лише з дозволу та з подарунками. Історія з пельменями та замком на холодильнику, довго ходила серед їхніх знайомих, ставши справжньою байкою.
А чоловіку – безперечним нагадуванням, що це були лише квіточки, ягідки могли бути набагато гіршими…
