Ось і я дізналася, що таке класичний любовний трикутник: я, чоловік і вона коханка-розлучниця

Ось і я дізналася, що таке класичний любовний трикутник: я, чоловік і вона коханка-розлучниця. Одна справа бачити по телевізору, або читати у другосортній любовній белетристиці, а інша спостерігати, як руйнується власна родина.

Але про все по черзі…
– Я сьогодні буду пізно, – каже мені Сашко. – У Трофимова день народження, кличе після роботи на келих. Так що, мила, рано і тверезим не чекай!
– Трофимов – це хто? – я стою біля плити й стежу, щоб не вибігла кава.

– Андрій Миколайович, начальник нашого відділу. Спробуй не прийди – засміявся чоловік і поцілував мене в щоку. – Все, я побіг!
– Сильно не вживай там! – кричу я навздогін. У відповідь з передпокою доноситься щось типу: «Ага», потім стукіт вхідних дверей.

Я квапливо п’ю свою каву, і збираюся на роботу. В офісі все як завжди: метушня, біганина, шелест папірців, клацання клавіш на клавіатурах. Так відбувається кожен робочий день. Втомлена повертаюся додому на метро, ​​хоч зазвичай підвозить чоловік.

До речі, він мені так і не подзвонив за день. Вдома готую вечерю, мию посуд та прасую білизну. На годиннику двадцять друга вечора. Набираю чоловіка – недоступний. “Напевно, батарея сіла”, – подумки виправдовую я його мовчання.

Треба зателефонувати цьому Трофімову. Риюсь у телефонній книжці, ага, ось Трофімов Андрій Миколайович. Номери робочого та мобільного телефонів. Набираю мобільний. Слухаю довгі гудки. Нарешті лунає незадоволений чоловічий голос.

– Алло! Андрій Миколайович? Вітаю. Вас турбує дружина Олександра Томашевського. Вітаю вас з днем ​​народження, щиро бажаю всього найкращого! Скажіть, будь ласка, а його поряд із вами немає? Просто додзвонитися не можу…

– Дівчино! Я зараз у своєму ліжку, і вашого чоловіка поруч немає. Погодьтеся, це було б дивно? І день народження у мене у грудні, а зараз квітень, наскільки я пам’ятаю!
– Вибачте, я не зовсім розумію… – збентежено промовила я, – Мені чоловік сказав, що сьогодні ваш день народження… Вибачте ще раз.

– Зачекайте. Томашевський … – замислено промовив Трофімов, видно щось пригадуючи. – Так він ще з обіду відпросився у мене. Я у вікно бачив, як він сідав у червоний кабріолет BMW. А за кермом сиділа красуня з губами на півобличчя, – додав він зневажливо, – зараз такі в моді!

Перебуваючи в стані шоку, я попрощалася з Трофімовим, і поклала слухавку. Красуня з губами на червоному кабріолеті? Хто це? Стукнули вхідні двері. Виходжу до передпокою – стоїть чоловік, тверезий, очі блищать.

– Як погуляли? – видавлюю посмішку.
– Ой, люба! І не питай! Трофімов так перебрав, що довелося його додому везти! Він у повній відключці, уявляєш!

– А на чому везли? На червоному БМВ із відкидним верхом? – я ледве стримуюсь, щоб не заїхати йому в око. – А чи не допомагала тобі одна особа з накачаними губами? Мій чоловік ніколи не страждав на тугодумство, і відразу все зрозумів.

Він важко сів прямо на взуттєву етажерку, зітхнув і уважно подивився на мене.
– Як дізналася?
– Зателефонувала твоєму начальнику, і знаєш, він навіть уявлення не мав, що у нього сьогодні день народження! Сказав, що ти в обід поїхав із якоюсь красунею. Я чекаю на пояснення!

– Познайомились на одній неформальній зустрічі із партнерами з бізнесу. Ларисою звати.
– І як давно ти мені зраджуєш із цією Ларисою?! – майже кричу я.
– Майже 2 місяці, – чоловік болісно кривиться і відводить очі.

Я хапаю парасольку і з розмаху б’ю нею чоловіка. Раз, та ще раз! Потім відчиняю вхідні двері навстіж. – Іди! – кричу я. Чоловік встає і мовчки виходить із квартири. Зачиняю за ним двері, йду в кімнату і просто падаю на диван.

І раптом на мене накочує страх, що він піде. Зовсім! У паніці біжу до дверей, відчиняю – сидить на сходах, палить. Обертається, дивиться на мене. Залишаю двері відчиненими, сама йду на кухню. Розігріваю вечерю, чую, як він порається у передпокої.

Боязко заходить на кухню з видом побитого собаки. Сідає за стіл. Я ставлю перед ним вечерю, розкладаю прилади. Роблю все на автоматі, за багаторічною звичкою.
– Я можу зовсім піти, якщо ти хочеш, – каже чоловік.

– А ти бажаєш? – Запитую я, нарізуючи хліб.
– Ні, я хочу лишитися з тобою. Але її я теж не можу покинути. Розумієш, я люблю вас обох. Ви потрібні мені обидві. Я уважно дивлюся на нього, і раптом розумію, що зараз не витримаю.

Рука з ножем так і тремтить. Поспішно кидаю ножа в раковину, сідаю і намагаюся вгамувати тремтіння.
– Значить так! Ти зараз вечеряєш, збираєш свої речі і йдеш. І ми розлучаємося. Формулювання «Я люблю вас обох» мене не влаштовує!

Вже дві години ночі, чоловік давно пішов, мовчки зібравши речі. Напевно, до своєї Лариси. А я сиджу в темряві, на самоті й намагаюся зрозуміти, як це можливо: любити людину і зраджувати її? І чи можна справді одночасно любити двох?

You cannot copy content of this page