Все почалося чудово, я з дитинства була таємно закохана у хлопця з двора. Але знайома з ним не була, я дружила з його сестрою… Але це було дитинство, і це просто було. Але через 15 років ми познайомилися, я впізнала його.
Несподівано ми почали зустрічатися, пізнавати один одного. Пізніше це все переросло у кохання. Таке чисте і безтурботне. І ось через декілька років ми побралися. Я світилася від щастя.
Ми прожили 8 років разом. Дітлахів, на жаль, не вийшло. Але все це було у планах. Було дивно, що ми не зав’язли у побуті. Він був моєю опорою, я залежала від нього. Я попрощалася з минулим життям, забула майже всіх подруг. Я повністю віддалася йому і душею, і тілом.
Він просто став моїм другом, коханцем, братом та чоловіком. Мені ніхто не був потрібний, навіть як подружка став. Я ділилася з ним усіма секретами. Але тепер його не стало.
Йому всього 34 роки, а мені 31 і я вдова… Я не можу повірити, що забрала його улюблена робота. А я залишилася одна. Усі наші мрії пішли разом із ним. Я не знаю, як мені бути далі. Це так важко втрачати коханих, рідних. Вже 9 днів, а щодня мені хочеться побачити його, обняти. Мені здається я поступово божеволію.
Я всюди бачу його, ніби він все ще поряд і нікуди не йшов. Я відчуваю його. Він сниться мені. Я не знаю, як бути далі. Як я буду без свого коханого? Я боюся, що не впораюся зі своїми думками та емоціями. Мені хочеться то безперервно плакати, то лаяти всіх.
Підтримка є з боку родичів, але це тільки візуально та поверхнево, в мою душу ніхто не зможе залізти, дізнатися що я відчуваю і допомогти. І я не можу до себе залізти. Я знаю що мій коханий не захотів би, щоб я наробила дурниці. Я просто не знаю як це все перебороти. Ось така щаслива, але коротка історія нашого кохання.
