Вона прийшла уві сні. Не приснилася, а саме прийшла. Така, як її малюють на всіх картинках – худа, з косою і чорною накидкою з каптуром. Сіла на край – баба Дуся навіть почула, як рипнули пружини старого дивана.
– Лежиш? – не ласкаво спитала вона.
– Лежу, – відповіла баба Дуся. – Рано ще, тільки світати починає, от і лежу.
– Ну лежи, лежи… Недовго вже тут. Попередити зайшла, щоб планів не будувала.
І тут закричав ранковою піснею півень. Баба Дуся подивилась на ліжко. Нікого на ньому не було, як лежала ковдра, так і лежить.
– Привиділося, мабуть… Ну, а що, не молоденька, через три місяці вісімдесят два стукне, тут що хочеш привидиться! – міркувала баба Дуся, автоматично роблячи свої щоденні ранкові справи.
Але нічний візит непроханої гості (чи то сон, чи то дійсність, і не розібрати!) не давав їй спокою.
– Мабуть, і справді вже час, – за давньою звичкою баба Дуся розмовляла вголос сама з собою. – Та й так добре пожила, он, вік майже доживаю, скільки ж можна?!
Бабця вийшла у сіни. Тут стояла її гордість – велика кована скриня. Колись дуже давно з цією скринею привіз її Петро до свого села заміж.
Багата вона була наречена! У скрині й полотно було, яке сама ткала, і рушники вишиті, і мережива – все сама!
Потріпалися давно ті мережива та рушники, немає вже й чоловіка в живих, і сама Дуся з молодої красуні перетворилася на стару, що доживає свій вік.
Змахнувши сльозу, що набігла, баба Дуся відчинила скриню і витягла звідти «смертний» вузлик.
Сукня темна, хустка з люрексом, панчохи, сорочка, капці. Начебто все на місці.
Ось тільки капці… Баба Дуся із сумнівом дивилася на взуття, яке сама ж і купувала.
– Вузькі, мабуть, будуть, – казала вона сама собі, – давно ж куплені. Та й колір якийсь… темний, і фасон мужицький. А ну як, і справді, зустрінуся я там з Петром … а на ногах таке страхіття!
І баба Дуся вирішила сходити в магазин, подивитися, чи немає у продажу чогось пристойнішого.
Прямо біля хвіртки її гукнула сусідка, що жила навпроти:
– Баба Дуся, ти мені цибулю обіцяла! Коли зайти?
– Увечері приходь, Любо! Саме завтра саджати збиралася.
– Добре, зайду! А ти до Нінки, мабуть, – цікавилася сусідка.
– Ні, в крамницю я.
– Не чула, що Олена її повернулася!
– Як повернулася? Куди? – злякалася баба Дуся.
– Ну знаємо куди, до неї, до бабці. І дитинку привезла, а мужика й немає, – продовжувала доповідати новини тямуща сусідка.
Баба Дуся круто розвернулась і пішла у бік, протилежний від крамниці.
Нінка… Ох уже ця Нінка! Усією душею ненавиділа її Дуся.
Нінка – остання гастроль – ось як звали її в селі. Колись давно мати Нінки, худа та дзвінка Антоніна, приїхала до них керувати новим сільським клубом.
А батько Дусі був знатним гармоністом. Запросила його Тоня в хор співати та грати. От і догралися ненароком, народ или Нінку.
Батько, випрошуючи у матері вибачення, театрально заламував руки та просив вибачити йому «його останню гастроль». Так і почали звати в селі спочатку Тоню, а потім і Нінку.
Нінку Дуся на дух терпіти не могла. Інша справа – Оленка. Мати її, донька Нінки, як поїхала в місто після школи, так більше до матері й не повернулася.
Закінчила інститут, вийшла заміж та й не вижила під час поло гів… Нінка забрала внучку до себе і виховувала її просто, по-сільському.
Дуся працювала в дитячому садку нянькою в групі, куди й стала ходити Оленка. І так прикипіла жінка до чужої по суті дівчинки! Чужа, – а кров, її не переб’єш.
Говорила Оленка, трохи розтягуючи слова, як недолугий батько Дусі, та й голосок у неї був, на всіх ранках і святах була дівчинка першою солісткою.
Пестила Дуся Оленку. То цукерку їй суне, то нову стрічку в косу вплете. А коли Нінка з апен дицитом потрапила в лікарню, взяла Дуся дівчинку до себе, і не було в її житті часу щасливіше, ніж ці два тижні.
Оленка теж любила тітку Дусю і часто приходила до неї, бувши школяркою, попри лайку та заборони баби Ніни.
Швидко летіли роки, Оленка поїхала до столиці вступати «на артистку», і з того часу Дуся її й не бачила.
Ось і будинок Нінки. Високий ґанок баба Дуся подолала не без зусиль. Увійшла до хати, не постукавши. Нінка лежала на дивані, на лобі у неї був мокрий рушник.
– З’явилася! – неласкаво зустріла вона гостю. – Чого прийшла? Звали тебе?
– Не звали, – погодилася баба Дуся. – Олена де?
Нінка хитнула головою у бік спальні.
У спальні стояв візок. Олена сиділа на ліжку, бліда і така худа, що, здавалося, вся просвічувалася.
– Доброго дня, бабо Дусю! – пошепки привітала вона гостю.
Баба Дуся, не відповідаючи на вітання, пройшла трохи вперед і схилилася над візком.
Для такого малюка візок був великим. На білій подушці було видно крихітне личко.
– Дівка? – спитала баба Дуня. – Маленька яка…
– Донька, – підтвердила Олена. – Раніше терміну з’явилася. Плаче багато, груди бере погано.
– А що Нінка каже? – Запитала гостя найважливіше питання.
– Каже, їдь до того, від кого дитя, – заплакала Оленка.
– А ти що?
– А що я… Він одружений і знати не хоче ні мене, ні доньку. Житла у мене свого немає, з орендованої квартири вигнали. І тут я не потрібна, – розплакалася вона остаточно.
Баба Дуся знову схилилася над візком. Придивившись, вона побачила прямо над верхньою губою дівчинки маленьку крапку – родимку. Машинально підійняла руку до своїх губ і намацала родимку, точно в тому ж місці, що й у малечі.
Дусі стало важко дихати.
– Це як же? Не може бути такого! Збіг, мабуть, – вихором промайнули думки. – Ну, як не крути, а батько в нас із Нінкою один… Ось вони, гени, сильні зарази!
З зали долинав перебільшено гучний стогін Нінки:
– І що ж мені робити, бідолашній, – голосила вона, явно граючи на публіку.
Приїхала, привезла в пелені… Сором-то який… та ще й недо ношену… а як не виживе немовля, знову мені турботи… ох…
Олена мовчала, тільки нижче опускала голову.
– Ну ось що, люба, – скипіла баба Дуся. – Збирайся.
– Куди? – здивовано спитала Олена.
– Коли ти рідній матері не до двору, до мене підеш. Дівчинку підіймати треба, а в мене коза Машка, молоко в неї – чисто мед, цілюще. Збирайся!
– Не пущу! – Нінка кинулася до дверей, забувши про рушник, і він тягся за нею білим язиком. – Не пущу! Що люди скажуть?
– Люди, – простягла з усмішкою Дуся. – Ех ти, остання гастроль… – і з цими словами вона, легко відсунувши Нінку, викотила візок у двір.
…Під ранок знову прийшла вона. Сіла, як і нещодавно, на край дивана, знову рипнули пружини. Баба Дуся дивилася на неї мовчки. Мовчала і вона. А потім зникла, не сказавши жодного слова.
– Значить, ще поживу, – подумала баба Дуся. – Та й не можна мені поки що, Тетянку підіймати треба, Оленка сама ще дитя дитям. Хто їм допоможе?
– Будинок треба на Олену переписати, город садити час, – он справ скільки! Та й капці так і не купила… А без них як? Без них, аж ніяк! Поживу ще…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити нові, цікаві публікації!
