Життєві історії 0
— Це ж будинок Віктора Степановича, професора. Я в нього навчалася, він на рік поїхав до Австралії, а тепер повернувся. Віктор стомлено сів на стілець. — Я просто доглядала за будинком — поливала, прибирала… А ти що подумав? — запитала вона й підійшла ближче. Віктор мовчав. Він був у цій «хрущовці», яку його мати назвала б «дірою», а батько — «конурою», усвідомлюючи, що тут живе його наречена
— А тепер ось так повернись, — не відривалася від фотоапарата Світлана, продовжуючи бігати
Життєві історії 0
– Мамо, ти в магазин ходила? Тут їсти нічого. – Почула Надя, яка ще не встигла вийти. – Гроші приготувала? – Не встигла. Нині все принесу. Пакети ще не … – Мати вискочила в передпокій за пакетами й зіткнулася з дочкою. – Ви ще не пішли? – Ні. Вирішили ще затриматись. Хочемо знати, що тут відбувається?
Надія та Михайло закуповували продукти на тиждень. Вечір п’ятниці завжди йшов за планом, давно
Життєві історії 0
— Не хотіла тебе, Аню, засмучувати, але, видно, тобі слід уважніше приглядатись до твого Олексія. — Що ти маєш на увазі? Віро, благаю, якщо щось знаєш — не мовчи! — заблагала Анна. — Ну, не те щоб знаю точно, власними очима не бачила. Просто, сприйми як пораду
Дивності за Олексієм Анна помітила давно. Він став частіше усміхатися, розправив плечі. «Недарма», —
Життєві історії 0
— Одразу четверо?! — вигукнув Петро, жбурнув шапку в куток. Аня застигла, тримаючи двох немовлят. У плетених кошиках, що стояли біля стіни, заворушились ще двоє. — Я хотіла написати… Але не було зв’язку… Я й сама досі не можу повірити, — її голос тремтів, як листя на вітрі. — Але це наші діти, Петре…
— Одразу четверо?! — вигукнув Петро, жбурнув шапку в куток. Аня застигла, тримаючи двох
Життєві історії 0
– Тітко, купіть, будь ласка, моєму цуценяті хліба, – попросила тихо дівчинка, з надією глянувши на жінку, яка заходила в магазин
Юрко вибіг із під’їзду, і швидко попрямував у бік магазину. Він поспішав до закриття,
Життєві історії 0
– Вирішила я, синку, що раз теж тут живу, настав час у твоєму барлозі навести трохи затишку! – Ти. Тут. Не. Живеш! – Рубано, виділяючи кожне слово, промовив Михайло. – У нас була домовленість, що ти з’їдеш за два місяці! Попрошу на вихід
– Тобто, як це вигнав? – Та ось так, синочку. Взяв і вигнав. Десять
Життєві історії 0
— Донечко, вітаємо тебе з закінченням школи! — заявила розпатлана дама в сірому, зношеному піджаку. — Донечко, Свєточко, ми тобою пишаємося! — киваючи, підтакнув чоловік. Потім він почухав потилицю, ніби думаючи, що ще можна додати. — Хто ви такі? — Софія підскочила з-за столу. — Навіщо ви прийшли?
Ліка та Микола вийшли з дому своїх друзів, де весело відзначали день народження, й
Життєві історії 0
– Коли вони поїдуть? Коли все з’їдять? Все вип’ють? Коли остаточно виснажать мене? Подивись на них! Вони поводяться так, ніби прийшли до ресторану. Тільки в ресторані хоча б платять! Наталка поклала руку їй на плече: – Мамусю, ну досить… Це ж рідні… Так заведено…
Анна переставила фігурки на полиці, паралельно стираючи пил рукавом. Щоп’ятниці вона влаштовувала генеральне прибирання
Життєві історії 0
– Маріє Петрівно, привіт. Це Артем, ваш квартирант. У вас тут кіт лишився. – Ага, так. Ну і що з ним робити накажете? – Ми вас про це питаємо, – обережно промовив Артем. – Це ваш? – Був. Тепер то ваша проблема. Не потрібний – виставте надвір
Ключі лежали на кухонному столі. Акуратно. Наче після церемонії передачі влади. – От і
Життєві історії 0
— Правило номер один, — він вимовив це так, ніби стояв на трибуні й збирався вразити увесь світ своїми думками. — Правило номер один: жодних родичів у нашому домі
— Отже, люба, — Єгор, її молодий чоловік, стояв посеред вітальні й уважно дивився

You cannot copy content of this page