– Тату, мамо! Купіть собачку! Ну, купіть, будь ласка… Ми самі доглядатимемо її. Будемо гуляти з нею ходити. Вчитися будемо краще…
Заводчики породи левхен мешкали у сусідньому під’їзді. Ви бачили колись цих собак? Чарівність! Такий
– Матвію, – покликала Ліза нареченого, який у цей час вийшов на кухню. – Христина сказала, що ти хочеш прописати своїх батьків у моїй квартирі. Це правда? – І коли ти збирався про все це мені сказати? – Запитала Ліза. – Після весілля?
Останнім часом мама була задумлива. Прасує білизну, а погляд ніби кудись у простір спрямований.
Пес середнього зросту з сумними очима та кошлатою шерстю. Він не просив їжі, не бігав за людьми й не гавкав. Просто сидів
Ліза щодня проїжджала через вокзал дорогою на роботу. Звична дорога, знайомі обличчя, метушня ранку.
— На що скаржитесь? — Сусід у мене, перфоратор купив. Щодня і свердлить, і свердлить, як заведений! І спеціально, негідник, вибирає час, коли я вдома. Напевно, з вікна дивиться, що до під’їзду заходжу. Свердлить своєю пекельною машиною, дістане до печінок і вимкне. Тільки я заспокоюся, тільки чаю собі наллю, як він знову!
— Лікарю, до вас можна? У двері заглянуло зморщене обличчя з хитрими очима. —
– Ти коли мені збиралася повідомити, що у тебе є великий будинок за містом? Чому я маю тулитися в кімнаті гуртожитку, а ти в цих хоромах? Змінюймося! – Заявив онук
– Ти коли мені збиралася повідомити, що у тебе є великий будинок за містом?
– Мамо, благаю тебе, не віддавай мене Ларисі! Обіцяю бути доброю та слухняною! Я завжди тебе буду любити, та допомагати, – плакала  Арина
– Більше ніколи не проси мене посидіти з цим дівчиськом! – верескливо кричала в
– Я ж прийшла тоді просто помити підлогу… А виявилося, що долю змінити. Значить так було потрібно
Маленька лікарняна палата була занурена в напівтемряву. Тьмяне світло каганця ледве освітлювало обличчя підлітка.
– Я викинула кота. Мого Бакса. Мого улюбленця. Через чоловіка. Він там один! Він мерзне, він же не зрозуміє, чому я це зробила!
Ні, він не кликав її, не кричав услід машині, що їде, і жінці, що
– Знаєш, любий, мій “робо-о-ота” годує всю сім’ю, – не витримала Марина, – поки ти лежиш на дивані та не приносиш до хати ні копійки!
– Славко, може, встанеш із дивана і допоможеш мені розібрати сумки? – з явним
– А ти адресою, дочко, не помилилась? Може тобі хатню робітницю найняти, а ще няню? Мені з вами ніхто не допомагав, було вас троє, а я одна. Робота, будинок, прибирання. І пральних машин таких не було. Іноді вночі руками в тазі прала. – Не кажи мені про минуле століття! Краще про онуків подумай…
Тамара Опанасівна чекала вечірній дзвінок від доньки. Не щодня дочка дзвонить, справ багато в

You cannot copy content of this page