— Отже, так, — мама дістала щоденник. — Квартира оформлена на мене вже рік. Чисто, законно. Спільних кредитів немає. Машина його — нехай забирає. А от зі спільними рахунками доведеться попрацювати
— Ви впевнені? — рієлтор ще раз переглянув документи. — Дарча — це серйозно.
— Яка вечеря? — запитала дружина. — Ти ж мені на неї гроші не дав? Ні! То чого ти мене питаеш?
— Я втомився бути дійною коровою в цій сім’ї! Чому я один усе тягну?
– Ви віддали чужій людині мою квартиру, а мені нічого не повідомили! – Та як ви взагалі таке зробити могли?! – Це моя квартира, моя спадщина! Я думала, що вона буде моєю, коли вас не стане! – Закричала дочка
– Вашу квартиру доведеться продати! – Заявила дочка. – За цю трикімнатну хорошу ціну
Мати – це не тільки любов, а й сила, яка тримає нас навіть тоді, коли ми падаємо…
Людмила прокинулася пізно. Поспішати нема куди – пенсія вже вісім років, як супутниця її
– Мовчи! – свекруха тремтіла від злості. – Невдячна! Мій син заслуговує на краще
– У мене інші плани… – Які ще можуть бути плани? — голос свекрухи
— А кажуть, лікарняні стіни загострюють любов. Бачу, у нас інший випадок, — з гіркотою промовила дружина
— А кажуть, лікарняні стіни загострюють любов. Бачу, у нас інший випадок, — з
– Сергій – мій шкільний друг, і я мушу йому допомогти! – Правильною дорогою йдеш, дорогий товаришу – це твій друг! Ключове слово тут – твій! А квартира, якщо ти пам’ятаєш – моя, і вони мені тут зовсім не потрібні! – Гаркнула дружина
– До нас їдуть Борисови! – повідомив Костя за вечерею. – У сенсі –
Гості кричали «гірко!», вигукували побажання, дарували подарунки. Багато гостей – багато подарунків. Все не згадати. Але один із них ніколи не забути…
Весілля. Молодий наречений не зводив закоханих очей із прекрасної обраниці: ясний погляд, щаслива посмішка,
– А якщо ви для мене Петро Андрійович і Ольга Семенівна, – продовжувала невістка, – то і я для вас ніяка не «дочка» і не «невісточка», а Олена…
Наступного ранку після весілля, коли батьки чоловіка мили на кухні посуд, туди зайшла невістка.
– Ти пам’ятаєш, як мама допомагала нам, коли Оля була маленькою? – І що тепер? – Андрій розвів руками. – Я повинен до кінця життя розплачуватись за її допомогу? Чому б їй не влаштувати скромне свято вдома, а не в ресторані годувати тридцять гостей? І чому я за все це мушу платити…
– Оксано, я вже сказав, це неможливо! – Андрій різко вдарив долонею по столу,

You cannot copy content of this page