Мама, як і завжди, недоробила добру справу. Не в її це звичці. Але цього разу вона дістала мене остаточно, не хочу більше шукати їй виправдання, як робила це бабуся.
Після весілля ми з чоловіком перейнялися проблемами квартири. Свого житла в жодного з нас не було, тому єдиний варіант – брати іпотеку, а для цього потрібен був початковий внесок.
На нього треба було якось збирати, що робити в орендованій квартирі складно, але ми з чоловіком дуже старалися. У нас навіть виходило, хоч і не такими темпами, як хотілося б.
На третій рік накопичень, коли до фінішу залишалося не так і багато, я раптово дізналася, що чекаю дитину, збій контрацепції.
Ми хотіли з чоловіком дитину, але пізніше, хоч би після того, як візьмемо іпотеку. А на той момент це було максимально не вчасно.
Чоловік сказав, що прийме будь-яке моє рішення, я сумнівалася, а моя мама кричала, щоб я не сміла робити аборт, а то потім взагалі дітей не буде.
Щоб схилити мене залишити дитину, мама навіть погодилася виселити квартирантів зі своєї другої квартири та пустити туди нас жити.
– Орендувати не будете, але ти будеш у декреті, те на те й вийде, тож не дури давай, треба народжувати, – умовляла мене мама.
Ми з чоловіком подумали та вирішили мамину пропозицію прийняти, таки дитину нам хотілося, а тут ще все так вдало склалося.
Переїхали, я доходила до дев’ятого місяця, і тільки тоді пішла в декрет. Чоловік став єдиним здобувачем у нашій родині, але ми справлялися.
Зʼявилася дитина, мама довкола внучки вилася, сюсюкала, захоплювалася, навіть допомагала іноді. Я розслабилася остаточно. Все, я народила, на перший внесок ми повільно, але збираємо все добре.
Все добре було ще три місяці, а одного чудового дня мама прийшла і зробила оголошення.
– Перенесіть речі в одну кімнату, я другу здаю.
Як здає, навіщо, чому? У мене була купа запитань. Як можна здавати квартиру якимсь людям, коли тут твоя тримісячна онука? Це вже комуналка виходить.
Я маму намагалася вмовити, що це погана ідея, я проти того, щоб сюди в’їжджали якісь сторонні люди, я не хочу з ними ділити туалет та ванну. Це негігієнічно, тим більше, у мене на руках немовля.
– Нічого, інші якось живуть, і ви потерпите. Я і так довго чекала, мені з цієї квартири хоч якийсь дохід має йти, а від вас не дочекаєшся, – заявила мама.
Я шокована, чоловік увечері прийшов, я йому все розповіла. У мене істерика була просто. Як можна так чинити? Сама ж нас кликала, ми ж не напрошувалися!
Чоловік мене заспокоїв, сказав, що все вирішить. І він вирішив. Взяв у борг у свого дядька суму якої нам будо не достатньо на іпотеку, винайняв квартиру, через два місяці ми вже переїхали до своєї квартири.
– Пам’ятайте, я вас не виганяла, ви самі пішли, – сказала мама насамкінець, коли ми повертали їй ключі.
Не виганяла, але зробила так, щоби ми пішли. І я це запам’ятаю. Вона працює, у неї пенсія за шкідливість вже йде, а їй усе грошей мало. Навіть пів року ми не прожили в тій квартирі.
Зараз я з мамою перервала будь-яке спілкування. Мені ніколи – я знайшла підробіток, щоб чоловікові було легше віддавати борг та платити іпотеку. Дякую мамі за турботу, краще б і не лізла.
