Ми з Женькою подруги з першого класу. Виросли в одному селищі, по життю йдемо разом. Після школи вчимося в універі на економістів. Я добре знаю Женіну родину. Вона має старшу сестру Ліду, яка набагато старша за Женю. Років на п’ятнадцять.
Живе вона у Фінляндії, приїжджає до батьків дуже рідко, навіть на Женіне весілля не приїхала, тільки нареченій подарунок прислала. Але мова не про це, а про родину. Більше Євгенія, крім батьків та сестри, близьких родичів не має. Батько Жені, дядько Коля, – дуже гарний, добрий такий, чуйний. Дуже любить дітей. Коли ми були маленькими, він завжди з нами порався.
Батьки не пускали нас влітку самих на ставок купатися, і, ясна річ, ми туди не ходили. Нас завжди рятував дядько Микола. Збере нас усіх і веде на ставок. Ми купаємось, а він сидить на березі, та стежить, щоб ми не запливали вглиб – дбає про нашу безпеку.
Потім збере всіх, вишикує, перерахує і дає команду:
– Додому, кроком руш! Ми, всі дітлахи з нашої вулиці, його просто обожнювали. Він ходив з нами по ягоди, та по гриби, узимку допомагав заливати водою крижану гірку, тобто був наш товариш. Ми навіть не помічали, що він іноді заїкається, та ніхто ніколи його за це не дражнив.
Буває, особливо в селі, людей з якимись фізичними вадами дражнять. А дядька Миколу – ніколи. Дядько Коля все життя пропрацював лісником. Кожну ялинку в лісі знає, кожну осику. Коли ми стали старшими, він приходив до школи й розповідав про ліс, навчав любити та берегти його. Ось такий у Женьки тато.
Мама Женіна, тітка Раїса, теж дуже гарна жінка, чуйна і добра. Вона працює листоношею. Щодня їздить до районного центру, забирає там пошту, а потім розносить її селом. Усі пенсіонери її завжди вихваляють, вона для них – світло у віконці. І пенсію принесе, і комуналку сплатить.
А раніше, розповідають, коли не було стільникового зв’язку, до неї всі ходили дзвонити. У них у будинку був телефон, бо тітка Рая працівник пошти, і всі йшли до них дзвонити, якщо щось траплялося. Ніколи нікому відмови не було, коли б не прийшли – хоч опівночі, хоч під ранок.
Чудова жінка тітка Рая. Про таких батьків, як у Женьки, дехто просто мріє. А як вони люблять Женю, це окрема історія. Женя – пізня дитина. Коли Євгенія з’явилася на світ, її батьки були найщасливішими у світі, готові були все для неї зробити. Собі у всьому відмовлять, а їй принесуть щастя.
Все, що попросить, куплять та зроблять. Женя це чудово знає, і користується любов’ю батьків сповна. У неї завжди були найкращі сукні та туфлі, найкращі джинси, найкращий телефон, все – найкраще. Нині й сестра їй допомагає. Надсилає гроші на навчання. Напевно, хтось скаже, що я заздрю.
Ні, анітрохи. У мене тато не остання людина у районі. Мені нічого не заважає купити те, що є у подруги, і навіть краще. Йдеться зараз не про це. Я не про багатство хочу розповісти, а про моральний бік життя…
Отже, про весілля. Про те, що мене шокувало. Женька вийшла заміж за інтелігента у п’ятому поколінні, за онука нашого декана. Хлопчик перспективний. Мабуть, ніхто з його родини не хотів йому такої пари, йому готували інше, але хлопчик узяв, і закохався у Женьку по вуха.
Його відмовляли, але він поставив умову, або Женя, або йду з дому, і нікого з вас знати не хочу. Батьки та дід-професор здалися, й нещодавно було весілля. Якщо не брати до уваги молодь, це було не весілля, а якийсь консиліум, чи засідання наукової ради. Більшість запрошених – професори та кандидати наук нашого університету. Але не про них, тут все зрозуміло.
Справа в іншому. Уявляєте, Женя не запросила на весілля своїх батьків. Я її запитала:
– Женю, а де дядько Коля з тіткою Раєю? Вони запізнюються? І знаєте, що вона мені відповіла?
Вона сухо сказала:
– Їх не буде. Я спочатку не повірила, думала, що дівчина жартує. А після реєстрації у РАГСі зрозуміла – не жартує.
У ресторані, в ролі посаджених матері та батька, сиділи – двоюрідна тітка нареченої Тетяна Петрівна, та її чоловік Степан Євгенович. Обидва – колишні чиновники, мабуть, авторитетні.
По фізіономії старої Тетяни, та ще старішого Степана, було зрозуміло, вони не з простих. Коли закінчилася офіційна частина весілля, я все ж таки дізналася, чому немає батьків нареченої. Уявляєте, ця пришиблена Женя їх просто не запросила. Сказала їм, що весілля не буде. Буде проста реєстрація, та недорога молодіжна вечірка, тобто обдурила батьків.
Я сказала їй:
– Женю, це жорстоко з твого боку. Вони тебе дуже люблять. Вони б багато віддали, щоб бачити тебе зараз.
Вона зверхньо відповіла:
А вони й віддали – не позорють мене своєю присутністю, не заїкаються, та не плямкають. Чи ти не бачиш, що тут за контингент зібрався? Як би я їх сюди запросила? Ти уявляєш себе на моєму місці?
Я навіть їй не відповіла, я все зрозуміла. Дядьку Миколо, тітко Раю, вибачте ви нас, будь ласка! Як таке могло статися з моєю, колись найкращою подругою? Чому найрідніші люди для неї перетворилися на вигнанців? Як донести, що вона їх зрадила? Та чи варто?
