З самого дитинства я мала подругу Олю, з якою ми не тільки навчалися в одному класі, але навіть вступили на один факультет в університеті.
Ми завжди були не розлий вода і ділилися найпотаємнішими секретами. На жаль, Олі не щастило з особистим життям. Їй траплялися то аб’юзери, то утриманці, то зрадники.
Тому найголовнішим бажанням Олі була міцна сім’я з люблячим чоловіком.
Коли мій хлопець зробив мені пропозицію, Оля була єдиною подругою, яка допомагала мені з організацією весілля.
Вона завжди казала мені про те, що хоче зловити букет нареченої. Адже вважає, що тоді зможе знайти справжнього чоловіка.
Зізнатися чесно, я скептично ставилася до цієї традиції, але була не проти повеселитися.
У день весілля, коли мені треба було кинути букет, Оля кілька разів запитувала, в який бік я саме його кидатиму.
Я відповіла, що не знаю. Адже букет кидається з-за спини, там не вгадаєш. Кидаю букет, і ловить його сестра чоловіка.
Я зраділа за неї, обійняла та одразу зіткнулася з незадоволеною Олею.
– Оль, що трапилося? – Не розуміючи що відбувається, говорю я подрузі.
– Ти що, не могла мені в руки кинути? Так важко було? – Огризнулася Оля.
На мить здалося, що подруга жартує, але ні.
Оля серйозно почала виговорювати мені, кажучи про те, що я спеціально не кинула їй букет, адже мені нібито подобається, що вона страждає.
Ну чи не марення?
У результаті подруга пішла, наговоривши мені купу гидот. З того часу ми не спілкуємося, адже я “проти її щастя і спеціально не кинула їй букет”. Мені дуже шкода стількох років дружби.
