– Подушки, кухонний гарнітур і шафу в коридорі різатимемо на дві частини, чи тягнутимемо на сірниках? – Не перегинай, тобі це не личить, – скривився Олег

– А який сенс нам далі разом жити? – міркував Олег, сидячи навпроти дружини. – Дочка вже доросла, ми двадцять сім років у шлюбі прожили, почуттів уже не лишилося.

– Тобі п’ятдесят чотири роки, – нагадала Марина. – Невже молоду подругу вирішив завести?

– Це не так і багато, – вів далі чоловік. – Ти теж можеш зустріти гідну людину. Жінка ти приваблива, навіть на два роки молодша за мене, так що все ще може бути.

Марина так не думала, і шукати нікого не збиралася. Вона жила роботою, будинком та рідкісними приїздами доньки, яка вже мала свою сім’ю.

Так, від колишньої пристрасті та романтики з чоловіком справді нічого не залишилося, але й вік уже не передбачав постійні пригоди та інтрижки.

Жили за звичкою, сварилися рідко, хоча, зі спільного, здавалося, – лише майно та Оксана. Дочка два роки тому вийшла заміж, із чоловіком кар’єру будували, тож онуків поки не було.

– Ти зрозумій правильно, – вів далі Олег. – Я тільки нещодавно зрозумів, що життя швидкоплинне, а ми його проводимо неправильно і нудно.

Марині ніколи було нудьгувати, бо постійно намагалася в будинку лад підтримувати, готувати любила, квіти на вікнах розводила.

Олегу було нудно, оскільки він більшу частину часу на дивані лежав перед телевізором, і іноді на дачу вибирався, після тривалих умовлянь дружини.

Але вона особливо чоловіка не напружувала, звикла все життя на собі проблеми тягнути, а його берегла. А тепер виявлялося, що чоловік занудьгував!

– Ого, новини, – не могла зрозуміти Оксана. – Думаєш, у батька коханка з’явилася?

– Не знаю, хто в нього з’явився, і не розумію, як далі жити, – чесно відповіла Марина.

Дочка спробувала з батьком поговорити, але він прямо нічого не відповідав, лише загальними фразами про нудьгу та буденність відбувався.

– Ти ще молода і багато чого в житті не розумієш, – казав він. – Просто ми з твоєю мамою давно не кохаємо один одного, так буває.

– Тобто, ти вважаєш нормальним на старості років розлучатися, майно ділити й починати нове життя? – Не розуміла дівчина.

– У нас трикімнатна квартира, – міркував Олег. – Можна розміняти, я вже й варіанти придивився.

– Треба ж, як швидко, – розлютилася Оксана. – Поки мати пироги пекла і на дачі орала, ти розмін квартири шукав?

– Не шукав, але придивлявся, – уточнив чоловік. – Якщо ми розміняємось на дві однокімнатні й розділимо доплату, цього цілком вистачить для нормального життя.

– Не тріпайте мені нерви, – шаленіла дівчина. – Живіть далі разом, навіщо всі ці пристрасті з бразильських серіалів?

– Втомився я від твоєї матері, тож питання вирішене, – не збирався здаватися Олег.

Марина почувала себе абсолютно безпорадною та розгубленою. Вона звикла всі побутові труднощі вирішувати сама, мала хорошу роботу і не сумнівалася у допомозі в разі потреби.

Просто не була готова на шостому десятку років розпочинати життя в новій квартирі, та доживати його на самоті. Жінка дивилася на раціональний підхід чоловіка і ще більше занепадала.

– Кухонна техніка мені не дуже потрібна, – міркував він. – Я собі мікрохвильову піч заберу, щоб швидко розігрівати їжу, решту, можеш залишити собі.

– Дякую, – намагалася не плакати Марина.

– Рушники там різні та постільну білизну поділимо порівну, – продовжував він робити нотатки у блокноті. – З решти майна я хотів би забрати плазму та диван. А тобі хай залишаються крісла.

– Дуже мило, – почувала себе героїнею безглуздого серіалу Марина. – Подушки, кухонний гарнітур і шафу в коридорі різатимемо на дві частини, чи тягнутимемо на сірниках?

– Не перегинай, тобі це не личить, – кривився Олег. – Я й так пішов на поступки, та не претендую на дачу.

– Так вона тобі зовсім не потрібна, до того ж це будинок моїх батьків, – не розуміла такого цинізму Марина.

– От і добре, високих тобі врожаїв, а я навіть сам заяву на розлучення подам, – грав у джентльмена Олег.

Марина переживала і відчувала себе в ситуації, що склалася, огидно, але від колег приховувала правду.

Збиралася тільки на день розлучення вихідний попросити, але довелося раніше оформити кілька днів в рахунок відпустки з сімейних обставин.

– Марино, тобі треба до нотаріуса сходити, ти не знала, але твоя тітка Галя, якої не стало два місяці тому, на тебе заповіт написала, я свідком була, – говорила телефоном сусідка тітки.

– Як це? Я думала, там на всіх племінників у рівних частках був заповіт, на шістьох людей, — здивувалася Марина.

– Ні, Галя ж з усіма посварилася, тільки ти до неї і їздила, ось вона вирішила тобі все й залишити, – викарбувала сусідка. – Забігай до мене, я тобі розповім, як ми з Галею до нотаріуса ходили заповіт писати.

Так Марина несподівано навіть для самої себе стала «багатою спадкоємицею», у тітки Галі не було своїх дітей, і вона завжди говорила, що залишить свою трикімнатну квартиру всім племінникам.

Тому й сумнівів, щодо цього, ні в кого не було. Марина сходила до нотаріальної контори, побачила заповіт на власні очі й почала готуватися приймати спадщину.

Олег випадково дізнався про зміни в житті Марини і якось різко оживився. Довідався у тямущих людей, оцінив можливий прибуток від спадщини, та різко змінив своє ставлення до дружини.

Тема розлучення начебто просто затихла, а чоловік навіть став будувати плани на спільне майбутнє, хоч як не було.

– Потрібно зробити в нашій новій квартирі ремонт, – міркував він, попри здивований вираз обличчя дружини.

– Вона знаходиться практично у центрі, можна добре заробити на квартирантах. Машину оновимо, я човен собі для риболовлі куплю. А потім можна буде квартиру будь-якої миті продати й не знати фінансових проблем.

– А як же розлучення? – нагадала Марина. – Ти ж утомився від буденності й почуттів більше не лишилося.

– Не перекручуй, — бурчав Олег. — Так, я мав складний період, але зараз усе вже майже налагодилося.

– А в чому причина?

– Просто подумав, що справді не варто на старість нам розходитися, – міркував він. — Гаразд вже, можна щось перетерпіти, раз уже стільки років до цього терпіли.

– Причини мого життя з тобою були не в терпінні, – сумно відповіла Марина. – Ти щось переплутав.

Згодом вона дізналася, що Олег заяву про розлучення забрав, аргументуючи це рішенням зберегти сім’ю.

Нічого вона йому говорити не стала, сама подала на розлучення і перебралася на кілька тижнів пожити до дочки. Олег дзвонив, приїжджав, умовляв і наводив докази.

– Нікому не потрібна твоя гордість, – злісно казав він. – Так, я трохи погарячкував, але не бачу в цьому нічого такого. Поїхали додому і житимемо далі.

Оксана не втручалася, на матір не тиснула, лише раз запитала, чи впевнена вона у своєму рішенні.

– Ти знаєш, коли твій батько розлучатись зібрався, я сильно злякалася, – чесно говорила вона. – Потім його фінти після отримання спадщини мене дуже струснули. Зрозуміла, що він може звалити будь-якої миті, а зараз просто на матеріальну вигоду рота роззявив.

– І що буде далі? – Не розуміла Оксана. – Я не виправдовую і не підтримую батька, але він рідна людина, розумієш?

– Розумію, ти можеш з ним продовжувати нормальне спілкування, а я спробую жити сама.

– Впораєшся? – сумнівалася дочка.

– Спробую, – відповіла мати. – Як показувало життя, розраховувати на Олега немає сенсу, а в ілюзіях я вже й так багато років прожила, більше не хочу.

– Втомилася я від тебе, тож питання вирішене, – сказала Марина чоловікові телефоном. – Ти сам казав, що життя швидкоплинне і нашим шляхам час розійтися, хай так і буде.

– Треба ж, яка ділова стала, як спадщину одержала, – вигукнув він. – Виявляється, прикидалася лагідною вівцею, а тут одразу – крута!

– Думай, як знаєш, про одне прошу – прийди на розлучення.

– Розмінюватимемо квартиру? – поцікавився Олег.

– Я пропоную одразу оформити її на Оксану, і ти там залишайся, а я переберуся у квартиру тітки, – висунула пропозицію Марина.

– Ні, я хочу почувати себе впевнено і жити офіційно у своєму житлі, – розлютився він. – А то вийде, що ти в розкоші – у трикімнатній, у центрі, а я, як бідний родич у квартирі, оформленій на доньку, без свого офіційного кута.

– Значить, розмін, – не збиралася сперечатися Марина.

Через тиждень подружжя розлучилося, розійшовшись в різні боки із взаємними образами та невдоволенням.

Отак живеш з благовірним, догоджаєш, прислужуєш, будуєш плани – а тобі у відповідь – “немає почуттів”! Нехай тепер шукає, можливо і знайде – прапор йому в руки…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.