Я незаміжня, хоча вже 30 років. У мене є власна квартира і гарна робота. Два роки я маю стосунки з одруженим чоловіком. Річ у тому, що заміж не хочу. Мене повністю влаштовує мій спосіб життя, і міняти я нічого не планую.
Усі ці два роки мене влаштовував статус коханки. Я маю гарні подарунки, особисте життя та жодних зобов’язань. Мабуть, це і влаштовувало мого коханця. Ми зустрічалися періодично, проводили добре час та розлучалися без претензій. Але так уже вийшло, що нещодавно я випадково дізналася що матиму дитину.
Хтось скаже, як це випадково? Але дійсно випадково, я завжди обережна. Мабуть, цього разу щось не спрацювало. До моїх планів це абсолютно не входило, тому для мене це стало сюрпризом.
І діти до моїх планів найближчі п’ять років не входили. І знову, за збігом обставин, у мене якраз у цей момент трапилася матеріальна криза.
Я сказала про це своєму чоловікові, і яке було здивування, коли я отримала у відповідь: «Це не моя дитина, роби, що хочеш». Зрозуміло, що через наші стосунки я не намагалася дізнатися, наскільки людина порядна. Я просто не думала, що колись мені доведеться мати справу з його порядністю.
І я дала зрозуміти, що дитина мені не потрібна. Адже все що потрібно, допомогти мені грошима. І проблем не буде ні в кого. Так він же уперся, і допомагати не хоче. Ну, ось що тепер робити? Народити йому на зло, зробити тест ДНК та змусити платити аліменти? Але я справді не готова до дітей. Яка з мене мати?
Я егоїстка, люблю себе і роблю все лише для себе. Я ще хочу погуляти. Чи може піти до його дружини та все розповісти? Де ж він живе, я знаю. Наче знала, що знадобиться.
З іншого боку просто жінку шкода, адже вона ні в чому не винна. Живе собі звичайна домогосподарка, думає, що її чоловік добрий як для неї, так і для дітей, а тут я з такою новиною. Просто по-людськи її шкода.
Судячи з моєї сповіді, створюється враження, що я зовсім без розуму і совісті. Але це не так. Я просто живу на своє задоволення, але при цьому нікому погано не роблю. Від мене ніхто не страждає.
Просто, я не одна винна в ситуації, що склалася, і потребую елементарної допомоги. Він теж, як чоловік, має вміти відповідати за свої вчинки. Я ж не вимагаю від нього піти з сім’ї та одружитися зі мною. Навпаки, я знайшла вихід, який може влаштувати всіх, мені просто потрібно допомогти.
Але якщо такий поворот, я готова відійти від своїх принципів, але довести свою правоту. Якщо я коханка, це не означає, що я з усіма так поводжуся. Протягом двох років у мене не було іншого чоловіка. І я впевнена, що можу це довести. Тільки тоді йому точно не відвернутися.
Як мені вчинити? Покарати свого коханця чи розв’язати проблему самій та забути все як страшний сон?
