Покинуті батьки: що змушує пенсіонерів просити милостиню

Варто визнати, що Тетяна Іванівна була не найкращою матір’ю. Інакше як пояснити те, що діти мало того, що не допомагають, так ще й відбирають що тільки можна? Дочка просить для онуків, а син постійно заходить щось поїсти.

Ні-ні, їй не шкода. Ось тільки чим їй потім сплачувати за комунальні послуги, незрозуміло. Коли Тетяна Іванівна заговорювала про це з дітьми, ті ігнорували її слова або стверджували, що в її квартирі щось десь мало б завалятися.

Зараз Тетяна Іванівна змушена просити милостиню. Вона не знала іншого способу здобути гроші. Переборюючи почуття сорому і незручності, жінка разом з іншими жебраками просила у перехожих хоч якусь копійку. Вона наслідувала їх і читала молитви. Але жебраків було забагато, а щедрих перехожих мало. Тетяні Іванівні діставалося зовсім небагато гривень, а сидіти навколішки у вітряну погоду їй було дуже важко.

Якоїсь миті Тетяна Іванівна зробила те, чого вона сама від себе не очікувала. Один за одним вона почала читати вірші. Усі, які ще пам’ятала. У неї завжди це добре виходило.

Грошей стало трохи більше. А кілька людей зупинилися послухати її. Серед них була статна жінка в окулярах із товстою оправою. Та підійшла до Тетяни Іванівни і сказала:

— Вам тут не місце. Ходімо зі мною.

Спочатку Тетяна Іванівна відмовилася. Їй і так було ніяково і страшно, а тут ще й підвищений інтерес незнайомки.

— Адже ви точно їсти хочете, — не здавалася жінка.

Тетяна Іванівна кивнула. Вона повільно піднялася з колін, підібрала монети і пішла з незнайомою жінкою.

Через пару вулиць вони завернули на подвір’я та пройшли до під’їзду. У квартирі незнайомки Тетяна Іванівна вперше за весь день розслабилась. Її пригостили супом та картоплею з сардельками, а потім їй подали чай із цукерками.

— Вибачте, я не поцікавилася, як вас звати?

— Кличте мене Світлано Миколаївно, — відповіла жінка. – А тепер розкажіть, як у вас справи?

Тетяна Іванівна розповіла все як є. Про невелику пенсію, про невдячних дітей, про вимушене перебування на паперті. Якоїсь миті вона розплакалася, і Світлана Миколаївна співчутливо обійняла її.

— Живіть у мене, Тетяно Іванівно!

— Чому ви такі добрі до мене?

— Ви мені нагадуєте мою маму. Вона теж була такою тихою інтелігентною жінкою. Мені боляче дивитись на вас там, серед інших жебраків. Тому і пропоную.

Тетяна Іванівна залишила свою однокімнатну квартирку та переїхала до Світлани Миколаївни. Діти спочатку обурювалися таким вчинком, але потім квартиру зайняв син, і всі суперечки вщухли.

Більше ніхто не брав ні копійки з пенсії у Тетяни Іванівни. А та, у свою чергу, нарешті повернулася до улюблених занять людей похилого віку: в’язання, приготування страв та неквапливого читання. А зі Світланою Миколаївною вони стали жити як дві найкращі подруги.