Жінки з дітьми – найнеприємніші пасажири.
Я працюю в таксі вже років чимало і звик до всякого. Бували й пасажири, яким ставало погано, бували парочки, які тискали одне одного всю поїздку, бували галасні компанії, об’їжджали після 22.00 всі відкриті магазинчики, сподіваючись купити заповітну пляшку. Дратують.
Але все-таки більше всіх чомусь дратують не вони, а жінки з дітьми.
І справа навіть не в тому, що діти кричать або вередують, і матері всю дорогу зупиняють їх або вмовляють не пити сік / лимонад / фанту з пляшки, тому що бояться розплескати по салону.
Я насправді не проти дітей. Ну що я, не розумію, що таке дитина? У самого двоє пацанів, так вони іноді на крики дружини ще більше починали бавитися. Так що тут мовчу, терплю, вислуховую вибачення і киваю – так все зрозуміло, діти ж.
Виводять з себе ті дітлахи, які з матусями заодно. Він їсть морозиво, морозиво капає на оббивку, роблю зауваження, «ну він же дитина». Він кричить «хочу машинку», мати кричить «фіг тобі, а не машинку», він кричить ще голосніше, вона теж.
На щастя, зовсім неадекватні трапляються рідко. Тому, напевно, і пам’ятаю кожного такого пасажира.
Якось був випадок. Звичайний виклик, їдемо з лікарні за місто. Сіли жінка, її син, пристойно одягнені, жінка говорила дуже, підкреслюю, дуже ввічливо.
Хлопчику років сім-вісім, сидів позаду мене. Мати каже по телефону, розповідає про довідки, аналізи і все таке, я виїжджаю від лікарні і хлопчисько починає по-звірячому довбати мені в спину ногами. Типу збиває сніг з черевиків. Мати базікає, якісь лікарі, УЗД, таблетки . Я тримався до кінця розмови.
– Чи не могли б ви сказати своїй дитині, щоб він перестав бити ногами в сидіння? – ввічливо питаю, коли вона кладе трубку.
Жінка дивиться на мене так, ніби я сказав, що замість 100 гривень вона повинна буде заплатити 2000 грн.
– А що, боїтеся, що мій син ваше сидіння зламає? – єхидно так питає.
І синові: Вадик, перестань стукати ногами, а то дядькові сидіння зламаєш.
Синок не дурень, по тону мами зрозумів, що робити.
Дві секунди і знову – БАМ! Довбає, як ні в чому не бувало. А мама тепер вдає, що колупається в сумці, їй типу все одно. Я ще раз зауважую.
– Чи не могли б ви сказати своїй дитині, щоб не стукав? – кажу все ще спокійно, чемно, але всередині, якщо чесно, трохи кипить, тому що дитина вже чи не хихикає у мене за спиною від радості.
Вона піднімає голову:
– Ви краще за дорогою стежте, а не за моєю дитиною. – І чую, бурчить, типу, про себе:
– Гроші плачу, щоб ще вислуховувати претензії.
Чесно, було бажання висадити – і нафіг. Але була зима, ми вже виїхали за місто, вона з дитиною, коротше, пошкодував. До кінця шляху ми їхали мовчки, цей пацан бив ногами, як міг, у мене йшла пара з вух від злості. Гроші вона мені кинула на сидінні через вікно і пішла, не сказавши і слова.
Приятелі по таксі кажуть, треба, мовляв, було висадити її, нехай би пару кілометрів до передмістю пішки пройшла. Але таких попадається мало. І слава богу, інакше працювати було б нестерпно.