– Мені він не подобається, – сказала Дар’я, – каламутний тип якийсь.
Уляна закотила очі й засміялася.
– Мамо, ну ти щоразу одне й те саме. Пам’ятаєш Костю? «Занадто тихий». Слава? “Занадто гучний”. Потім Федір – «каламутний». Тобі догодити взагалі можна?
– Я не про всіх так говорю, – Дар’я насупилась. – Федя справді дивний. Погляд у нього недобрий, важкий якийсь. Дивиться спідлоба, наче прикидає щось.
– А ти завжди оцінюєш людей за поглядом? – Уляна хмикнула, підпираючи щоку долонею. – Ти серйозно, мамо?
– Може, у людини просто брови низько посаджені. Або день тяжкий був. Не всі повинні посміхатися, як у рекламі зубної пасти.
Дарія промовчала. Сперечатися з Уляною – заняття марне, особливо, коли дочка вже все для себе вирішила.
– Мамо, це вже не має значення. Ми одружимося.
– У сенсі? – Дарія навіть підвелася. – Ви пів року зустрічаєтеся. До чого такий поспіх?
Уляна замовкла на секунду, опустила погляд.
– Я при надії. Два місяці. Ми хочемо розписатися, доки живіт не видно.
Кухня наче стиснулася. Дар’я опустилася назад на стілець, дивилася на чайник, на магніт з Анталії на холодильнику, на тріщину в кахлі над мийкою. Дивилася куди завгодно, тільки не на дочку.
– Тобі двадцять років, Уля! Двадцять! А університет? Третій курс, ти ж сама хотіла в магістратуру, пам’ятаєш? А робота?
– Мамо, я не кидаю навчання! Візьму академічну відпустку, потім відновлюся.
– Усі так кажуть, – тихо промовила Дарія. – А жити ви де збираєтесь? У орендованій квартирі з немовлям жити будете?
– У Феді кімната в малосімейці. На перший час вистачить. А далі розберемося. Мамо, не хвилюйся, ми з усім впораємося.
Дарія не вірила, що Федір хоч із чимось розбереться. Не вірила, що він здатний ощасливити її дочку. Але Уляна зробила свій вибір. І тепер Дар’ї залишалося лише змиритися.
– Гаразд, – сказала вона нарешті. – Гаразд, Уля. Це ж твоє життя…
…Весілля зіграли за місяць, скромно, у районному РАЦСі. Уляна була в простій білій сукні, Федір у костюмі, який явно брав напрокат.
Рукави трохи закороткі, піджак тягнув у плечах. Дарія посміхалася на фотографіях, обіймала дочку, навіть сказала тост про кохання та терпіння.
…Кирило з’явився в лютому, крикливий, з сірими очима і смішним вихором на маківці. Дар’я взяла його на руки в лікарні й пропала. Ось так миттєво, без попередження.
Цей зморщений пакунок сопів їй у шию, а Дарія думала, що готова заради нього на все – сидіти з ним ночами, бігати по лікарях, варити цю неможливу кашу, яка завжди пригоряє.
Уляну Дар’я любила – гаряче, безумовно, до спазму в горлі. Кирила – любила, до запаморочення. А ось до Федора так і не прикипіла.
Дивилася на зятя і ніяк не могла позбутися відчуття, що за його мовчазністю ховається не
скромність, а щось зовсім інше.
Минуло півтора року, і Дарія побачила все – навіть те, про що Уляна мовчала. Бачила, як дочка приїжджала у гості з Кирюшею.
Втомлена, з темними колами під очима, в одній і тій же куртці, яку вона купила їй ще у студентські роки. Кирило ріс жвавим, галасливим, йому потрібен був простір, а в малосімейці його не було.
Дарина уявляла цю кімнату – вісімнадцять метрів на трьох, спільна кухня з чужими каструлями, черга у ванну вранці, сусідка з кішками, від яких в онука червоніли щоки.
Того вечора Уляна сиділа за столом на кухні матері. Кирило спав у кімнаті, розкинувшись на дивані. І у квартирі стояла незвична тиша.
– Уляно, – Дар’я сіла навпроти, – ви думали про іпотеку? Хоч щось невелике, однушку для початку?
Уляна відвела очі. Виделка брязнула об край тарілки.
– Мам, ми збирали. Майже рік відкладали. На початковий внесок майже вистачало.
– А потім?
– А потім Федя вклався у справу друга. Якийсь спільний бізнес, автозапчастини, я до ладу навіть не зрозуміла. Обіцяв за пів року все повернути з відсотками. Ну і… прогоріли. Усе. Накопичень у нас більше немає.
Дарія стиснула щелепи, щоб не сказати зайвого. Мовчки підсунула дочці чашку з чаєм.
– Ми знову накопичуємо, – Уляна говорила швидко, квапливо, ніби виправдовувалася. – Федя влаштувався на другий підробіток, я теж беру замовлення на фрілансі, коли Кирюша спить. За рік, може, півтора…
Вона не договорила, потяглася за серветкою та промокнула очі.
– Уляно, – мати подалася до дочки, – що таке? Що сталося? Щось болить? З Кирюшою щось?
Уляна похитала головою.
– З Кірою все добре. Мамо, я… Я знову в положенні.
Дар’я завмерла.
– Федя ще не знає, – Уляна зім’яла серветку в мокру кульку. – Я боюся йому говорити. Він хоче велику родину, – трьох, чотирьох. Сам у великій родині виріс.
– Але куди, мамо? Куди нам другого? У цю кімнату? Кирюша і так ночами прокидається, бо сусіди за стінкою телевізор до другої години дивляться. А з двома дітьми там взагалі…
Дар’я мовчала. В голові в неї вже давно крутилася думка. І, нарешті, вона її озвучила:
– Переїжджайте до мене.
Уляна підійняла на неї мокрі очі.
– Мамо…
– Стривай, дослухай. У мене три кімнати, місця вистачить. Продайте ту кімнату, накопичте, а потім вже купите собі нормальне житло. Поживете тут скільки потрібно. Кірі буде де бігати, і мені з ним допомагати простіше, коли всі поруч.
Уляна налетіла на Дарину так, що мало не перекинула їх обох на підлогу. Обійняла, уткнулася обличчям у волосся, цілувала в щоки, у маківку – гаряче, по-дитячому, як у п’ять років, коли Дарія дозволяла їй не йти до садка.
– Дякую, матусю. Дякую. Я так боялася, що ти скажеш, що я сама винна. Що обрала такого чоловіка, що не слухала тебе тоді…
– Це твій дім, Уля, – Дар’я погладила дочку по голові. – Завжди був і буде. Запам’ятай це.
Тиждень від Уляни не було звісток. Дарія не дзвонила, не квапила, розуміла, що дочка зараз умовляє Федора, підбирає момент, пояснює. Переїзд до тещі – не та новина, яку чоловік приймає із захопленням, тим більше Федя з його мовчазною гордістю.
Тому, коли у двері подзвонили й на порозі з’явився Федір – один, без Уляни та Кирила, – Дарія здивувалася.
– А де Уля? Де Кирюша?
– Вдома, – Федір переступив поріг, не чекаючи на запрошення. – Нам із вами поговорити треба. Наодинці.
Теща провела його на кухню, поставила чайник, дістала філіжанки. Федір мовчав, розглядаючи клейонку на столі, ніби збирався з думками.
– Уляна сказала, що ви запропонували нам тут пожити, – нарешті промовив зять.
– Так. Так буде зручніше для всіх. І доньці легше, і мені з онуком допомагати простіше.
Федір кивнув головою.
– Я тут подумав і вирішив трохи змінити ваш план, Дар’я Сергіївно.
– І як же?
– Жити у цій квартирі ми будемо своєю родиною, – я, Уляна та діти. І все!
Дарія на мить перестала дихати. З першої зустрічі вона знала, що із Федором щось не так. І, здається, зараз вона отримала доказ своїх здогадів.
– Ось як, – спокійно промовила вона. – А я, на твою думку, де житиму?
– У моїй кімнаті, – відповів Федір, не відводячи очей. – Там для вас місця більш ніж достатньо. І сусіди чудові, нудно не буде.
– А ми тут з дітьми. І тоді взагалі квартиру купувати не доведеться. Навіщо витрачатись, коли є готове житло?
– І квартиру, я так розумію, на тебе треба переписати? – уточнила Дарія.
Федір поважно кивнув.
– Звісно, на мене. Я ж чоловік та голова цієї родини. Я подбаю про вашу доньку та онуків. Не переживайте.
Дар’я мовчала.
– Мені треба подумати, – сказала вона.
– Звичайно, – Федір допив чай одним ковтком, підвівся. – Подумайте. Тільки недовго, Дар’я Сергіївно. Уляна чекає на малюка, самі розумієте, час підтискає.
Дарія зачинила за ним двері й відразу набрала Уляну…
За дві години у двері знову подзвонили. Дар’я відчинила – на порозі стояла Уляна. Заплакана, з Кирилом на стегні та трьома величезними сумками біля ніг. Кирюша тер очі кулачком і скиглив.
Дарина втягла дочку у квартиру, підхопила онука, притиснула обох до себе.
– Я пішла від нього, – Уляна схлипувала, уткнувшись Дар’ї в плече. – Сказала, що все знаю про його «геніальний план». А він сказав – або так, або провалюй. Ось я й пішла.
– Мамо, він із самого початку націлився на квартиру, так? А я була настільки недолуга і сліпа, що не помічала? Мамо, ти мала рацію…
– Ти все правильно зробила, – Дарія гладила дочку по спині. – Все буде добре, Улю. Я поряд. Ми впораємося.
І Дарія у це вірила. Вони піднімуть Кирила. Виховають і другого малюка, якщо Уляна вирішить народ жувати.
Буде важко, грошей, часу та сил не вистачатиме. Але вони впораються. А Федір нехай живе у своїй кімнаті із відмінними сусідами. Йому там точно нудно не буде…
Як вважаєте, слушно вчинила Дарія? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
