– На вулиці вже темно, Сергію, — злякано промовила я, — вже дев’ята вечора. І злива глянь яка! А ще й грім, і блискавки. Мені страшно!
– Нічого страшного. До магазину п’ять хвилин. Під парасолькою не розтанеш!
– А раптом зі мною щось станеться?
– Ну що, що може з тобою статися, Зоя? Як маленька, слово честі! Ми живемо у центрі міста. З дому ти виходиш одразу на жвавий проспект.
– Магазин поруч, відразу за рогом. Навіть вулицю переходити не потрібно. Туди й назад десять хвилин. Нічого з тобою не станеться. Іди сміливо. Не цукрова!
– Може не треба?
– Треба! Бо без хліба я за стіл не сяду! Про що ти думала, Зоя, коли з роботи на мене чекала? Адже чудово знаєш, що без хліба я за стіл не сідаю!
– Спершу я забула.
– Ах, забула!
– А як згадала, дощ пішов. Сильний!
– Ось! – багатозначно сказав Сергій. — На майбутнє тобі буде урок. Щоб не забувала!
– Мені страшно!
– Страшно! — вигукнув Сергій. — Вийти надвір, щоб коханому чоловікові купити хліба, тобі страшно?
– Ще як страшно! Ти подивися, що на вулиці діється! Подивися!
– А лишати мене без вечері, ти не боїшся?
– Відчуваю, щось станеться, — тихим голосом сказала я.
– Ну що, що станеться? Можеш сказати?
– Не знаю що, але трапиться. Я серцем відчуваю!
Сергій допоміг мені вдягнути плащ. Я не хотіла його вдягати. З благанням дивилася на чоловіка. Але Сергій був невблаганний.
– Нічого, нічого, — заспокійливо казав він, — усі дружини рано чи пізно проходять через це.
– Але…
– Жодних «але», — категорично заявив Сергій. — Заодно й майонез купи. І ці, як їх, оливки без кісточок, які я люблю.
– Але я…
– Тягнеш час, Зоя, — спокійно сказав Сергій. – А ще мамою хочеш стати! І яка вийде з тебе мама, якщо ти вже зараз дрібниць боїшся? Надвір боїшся вийти в грозу! Ну куди це годиться?
Він сунув мені парасольку в руки, розвернув обличчям до дверей, виштовхнув із квартири й зачинив за мною двері.
– Більше розмов, — сказав він, — давно вже назад повернулася б!
Я подзвонила у двері, бо забула дещо.
– Я забула сумочку, — сказала я, коли Сергій відчинив двері, — там гроші.
– Не заходь, — суворо сказав Сергій. – Погана прикмета! Я сам!
Він виніс мені сумочку, зачинив двері, та пішов на кухню. Сівши за стіл, увімкнув телевізор і почав чекати на мене.
Я вийшла з під’їзду. В цей час у небі блиснула блискавка. Я швидко повернулася назад.
– Мамо люба, — злякалася я. — Страх який!
У цей час почувся гуркіт грому. Я відкрила сумочку.
– Паспорт тут, — міркувала я, — грошей вистачить і на квиток до Львова, туди й назад, і на їжу, і на одяг, і винайняти квартиру на тиждень.
Я дістала телефон, та викликала таксі.
Минуло лише пів години, як я вийшла з дому, а Сергій, мабуть, уже шкодував, що відправив мене по хліб. Він ще нічого не знав, але мав відчувати, що щось не так.
«А вона попереджала мене, — думав Сергій, — що станеться щось погане. Тепер і моє серце чує, що це, чого вона боялася, сталося».
Сергію було страшно дзвонити дружині. Він боявся, що Зоя не відповість. Але взяв себе в руки й зателефонував. Зоя відповіла одразу.
– Ти де? — спитав він, радіючи з того, що чує мій голос. — З тобою все гаразд? Я вже почав хвилюватися.
– Зі мною все чудово, — радісно відповіла я, — краще й не вигадаєш. І ти даремно хвилювався!
– Ну, дякувати Богу, — сказав Сергій. — Значить, ти скоро будеш удома?
– Ні, Сергію, — відповіла я.
По його голосу я зрозуміла, що саме в цей момент Сергій все зрозумів, та маю надію, що пошкодував, що відправив мене по хліб. Але він ще на щось сподівався!
– Що означає «ні»? — лагідно спитав він. — Вечеря холоне! Я чекаю! Без тебе не починаю!
– Я вирішила сьогодні повечеряти в іншому місці, Сергію. Тож вечеряй без мене!
Цього вечора Сергій з’ясував дві дуже важливі для себе речі. По-перше, що він чудово може обходитися без хліба.
А по-друге, що я чудово можу обходитися без нього! Колись всі чоловіки через це проходять, якщо дуже ображають своїх коханих! Йому хліб був дорожчим за мене?
Вважаю, що мій вчинок не буде марним, і чоловік в майбутньому, так себе не поведе! А якщо знову буде якийсь подібний викрутас, то можливо, це не моя людина? Як вважаєте, я правильно вчинила?
