Про що я ніколи навіть не замислювалася, то це про те, що в моїй сім’ї у мене хтось буде красти гроші. Але свекруха мені наочно продемонструвала, що все можливо.
Ми з чоловіком останні десять років жили у Києві, де йому запропонували дуже гарну роботу. У рідному місті нас особливо нічого не тримало, тож ми прийняли пропозицію.
Але ми розуміли, що жити там постійно не зможемо, тому що темп життя надто швидкий, місто велике та гучне.
Тому завжди розуміли, що рано чи пізно треба буде переїжджати в більш звичне життя, та й батьки не молодшають, теж хочеться бути до них ближче.
Поки ми працювали, відкладали гроші, щоби купити квартиру або взагалі без іпотеки, або з мінімальною участю позикових коштів.
Цього року приїхали у відпустку вже із твердим бажанням придбати житло. Був час озирнутися, вибрати, обміркувати варіанти.
Знайшли квартиру, яка влаштувала і мене, і чоловіка. Трикімнатна, як ми й хотіли, причому за нормальною ціною. Це пов’язано з повною відсутністю ремонту. Тобто там чорнове оздоблення.
Але ми вирішили брати, бо нам не завтра туди заселятися. Час є, можна буде поступово робити ремонт, але якісний, щоб не на рік-півтора.
Єдина проблема, це вирішити, хто тут робитиме ремонт, поки ми будемо там. Зрозуміло, що можна найняти робітників, але хтось має їх контролювати, закуповувати те, що потрібне для ремонту.
Викликалася свекруха. Сказала, що їй буде найзручніше, бо вона тут неподалік працює, зможе наглядати за робітниками, та й ходити по магазинах, хай навіть і будівельних, вона любить.
Ми їй подякували, домовилися про все, найняли робітників, закупили те, що потрібно для початку ремонту та поїхали назад до себе працювати.
Всякі розхідники купували самі робітники, потім звітували за чеками, а ось зі шпалерами, сантехнікою та плиткою нам допомагала мама чоловіка.
Я скидала те, що хотіла б бачити, вона мала це купити та організувати доставку. Іноді виходило купити те, що саме я і хотіла, іноді доводилося підбирати заміну.
На перший погляд, все було добре, ми регулярно отримували фотографії просування ремонту, начебто все виходило непогано.
Але це “виходило непогано” закінчилося, коли ми вирішили взяти відпустку власним коштом і з’їздити до рідного міста – у тата був ювілей, хотілося його привітати.
Прийшли ми до квартири, а там зовсім все не так. Ванна не чавунна, як я просила, а акрилова, унітаз стоїть не той, який я скидала, плитка теж не та, збігається лише колір.
Сверкуха заявила, що мабуть щось не зрозуміла, але що тепер зробиш, надалі буде уважніше. А мені здалося, що не все так просто.
Я не полінувалася, сходила до магазину, подивилася, скільки коштує плитка та сантехніка, яку купила свекруха. І не дарма ходила.
Те, що свукруха купувала коштує в два, а іноді втричі дешевше, ніж те, що я замовляла, хоча про надлишок грошей свекруха навіть не заїкнулася.
– Вам би тільки грішми жбурлятися! Ти знаєш, скільки чавунна ванна коштує? – обурилася свекруха на мої запитання.
Я в неї запитала, куди вона поділа заощаджені гроші, але свекруха заохала, почала хапатися за серце. Загалом викрутилася.
Мені її відповідь і не потрібна була, зрозуміло, куди пішли гроші, вона їх просто привласнила. Звичайно, ніяких справ я з нею більше вести не буду. Простіше доплатити бригадиру робітників, ось до нього у мене претензій немає.
