Проблема в тому, що після спілкування з другом я почуваюся огидно. З’явилося сильне бажання трохи віддалитися та обмежити наше спілкування якимись рамками.

Ось уже як кілька років спілкуюся з одним другом, який страждає на депресію. Ми обидва хворіємо на те саме невиліковне генетичне захворювання, яке до депресії відношення не має. Познайомились у лікарні, коли обидва проходили черговий курс лікування.

Я людина позитивна і люблю життя. Так, у мене захворювання протікає важко. Але я все одно намагаюся отримувати радість від свого життя. У мене завжди є якісь плани на майбутнє, ідеї, бажання. У мене не завжди виходить їх здійснити, але я завжди звик до чогось прагнути, працювати над собою та своїм життям.

Мій друг хворіє на депресію практично з дитинства. Нині це вже зрілий чоловік. Його генетична хвороба протікає інакше: у нього практично немає болю та проблем з органами. Але він дуже втомився.

А ще все обтяжується депресією. Він пережив багато поганого. У нього багато травм із минулого, і я йому щиро співчуваю. У його житті було достатньо психологів, але поки що допомоги він не отримав.

Я його щиро люблю як брата та дуже йому співчуваю. Мені зовсім не хочеться залишати його одного. Але останнім часом з’явилося сильне бажання трохи віддалитися та обмежити наше спілкування якимись рамками. Проблема в тому, що після спілкування з другом я почуваюся огидно.

Наче ми обидва падаємо на дно. І цей стан мороку та тліну не покидає мене ще кілька днів після нашої бесіди. Він дуже озлоблений на весь світ та людей, гостро на все реагує. Навіть частенько намагається зачепити мене. Швидше за все, підсвідомо. Тому що вважає, що мені пощастило більше, і що я щасливіший.

Я на нього не гніваюсь за це і ніколи не відповідаю на його уколи грубістю. Просто я трохи втомився. Почуваюся вичавленим лимоном, який регулярно продовжують тиснути в надії, що всередині нього ще щось залишилося. На душі та серці справді дуже гидко після наших бесід.

Тому що коли ми говоримо, на мене ніби валиться потік негативу, що збиває з ніг, який придавлює тебе до землі так сильно, що ти потім кілька днів не можеш піднятися і нормально продовжити своє життя. Спроби перевести розмову на більш позитивні чи нейтральні теми закінчуються нічим. Його неможливо відвернути на щось інше. І я втомився.

Вчора ми знову багато говорили. А сьогодні я почуваюся спустошеним і дуже втомленим. Наче він емоційний вампір, якому завжди мало. Скільки б позитиву зі співрозмовника він не викачав, все одно залишається похмурим та злим.

Ще дуже обтяжують ситуацію його регулярні спроби мене зачепити. Він часто намагається висміяти мій світогляд, мої плани життя. Я вже перестав із ним ділитися своїми успіхами в лікуванні, бо вони його, схоже, дратують.

Коли я пропоную йому погуляти, він відмовляється. Говорить, що нічого не хоче. Коли питаю, чого б йому хотілося, він відповідає аналогічно. Він не хоче нічого. Я розумію, що це симптоми депресії, які не можна перемогти без лікування. Усі його «не хочу» можна було б зрозуміти, якби не його постійні нападки на мене.

Я завжди продовжуватиму шкодувати його, співчувати. Якщо він попросить допомоги, я обов’язково допоможу. Але впускати друга до себе більше не хочеться. Тому що я ніби не живу своїм життям, коли спілкуюсь із ним. Я не почуваюся людиною та особистістю. Я перетворююся на його маріонетку, яку він використовує на свій розсуд.

А чи бував у вас подібний досвід у спілкуванні?