Прокинувшись о пів на третю ночі, Оля почула слова чоловіка в коридорі і остовпіла

Володя сидів за кухонним столом і рахував гроші на тиждень. Робив він це неквапливо. Оля терпляче чекала, коли чоловік закінчить рахувати і назве нарешті суму.

– Ось, тримай, – він посунув до неї кілька купюр, – і зайвого не бери, а то ти вічно натягнеш продуктів, а потім половина пропадає.

Вона взяла гроші мовчки. За двадцять шість років вона звикла, що гаманець у будинку один і лежить він у правій кишені піджака чоловіка. Вона не сперечалася з таким станом речей. Бо сперечатися було собі дорожче.

Колись Оля працювала в конторі постачання і була на хорошому рахунку, начальник ставив її всім у приклад.

А потім Володя заявив, що його дружині нічого порпатися в папірцях за дрібницю, що він сам прогодує родину. Оля, закохана та молода, пішла з роботи. За кілька років вона спробувала працевлаштуватися, але не вийшло.

– Заспокойся вже, – наказав Володя, – я мужик, я заробляю. А ти роби своє.

Оля багато років виконувала свої жіночі обов’язки. Але півтора роки тому влаштувалась через знайому на пів ставки в одну невелику компанію. Платили не те щоб дуже багато, але все ж це був який-не-який, а заробіток.

Більшу частину зароблених грошей Оля відкладала. Спершу без задньої думки. А потім вирішила, що ці гроші їй знадобляться, коли вона піде від Володі, бо таке життя їй вже набридло.

Куди піде, Оля вже вирішила. Її давня приятелька Ніна здавала кімнату у своїй двушці. Вона говорила так:

– Якщо що, ти тільки свисни. Кімната твоя буде, тільки заздалегідь повідом. Хоч би за тиждень до в’їзду. Добре?

– Добре.

Ішов час. Оля потай працювала, накопичувала гроші і чекала відповідного моменту. Він настав швидше, ніж вона очікувала.

Якось уночі Оля прокинулася від того, що Володя обережно вибрався з-під ковдри. Вона глянула на будильник, було о пів на третю.

Чоловік пройшов на кухню. Стіни в їхній квартирі були тонкі, і вона чітко почула, як він невдоволено пробурчав у слухавку:

– Ну і чого ти серед ночі? Не спиться? Ларо, ну припини. Сказав же – вирішу питання. Дай мені кілька тижнів… У суботу? У суботу зможу, так. Давай до суботи.

Вранці вона зварила йому кашу, налила чаю і поводилася, як завжди. Хоча, зізнатися, їй дуже хотілося дізнатися, з якою це Ларисою він говорив учора о пів на третю ночі.

І невдовзі вона дізналася. Зустрілися вони у центрі.

Точніше, це Оля зустріла їх. Нікого не помічаючи, захоплені розмовою, вони пройшли повз неї і зайшли в кав’ярню, що недавно відкрилася.

Про всяк випадок Оля сфотографувала їх. Ця сама Лара, була років на десять молодша за неї, і судячи з її, дуже ефектного зовнішнього вигляду, вона посилено молодилася.

Ось приблизно з цього дня Володя почав змінюватися. Гроші на господарство він давав усе скупіше, а докори сипалися дедалі частіше.

– Ти взагалі знаєш, скільки все нині коштує? – говорив він, морщачись над чеком. – Я кручусь, як в’юн на пательні, а ти на всьому готовому сидиш. Ще й тринькаєш!

– Ну, хочеш, я влаштуюся на нормальну роботу, – не витримала вона одного разу.

– Та сиди ти, – махнув на неї рукою чоловік, – хто й куди тебе візьме? Молодих і тих не завжди беруть, а тут…

Оля промовчала. А одного разу за вечерею Володя завів серйозну розмову.

– Ось що, Олю, я хочу тобі сказати, – почав він, – ми з тобою вже давно не чоловік та дружина. Ти помітила?

– Помітила.

– Ну от і добре, – не став він ходити кругом та навколо, – дивись. Квартира це, якщо щиро, моя. Дісталася мені від матері до весілля, і ти тут тільки зареєстрована. Розумієш, до чого я хилю?

– Розумію.

– То, може, тобі до сестри в Черкаси поки що перебратися? Поживеш там кілька тижнів. А потім ми з тобою подумаємо, як далі жити.

– Добре, я подумаю, – озвалася Оля.

Вона подумала. Зв’язалася з Ніною, і через кілька днів, якраз у суботу вранці, коли Володя став збиратися на зустріч з Ларисою, вона винесла до передпокою свою валізу.

– Це що таке? – насупився чоловік.

– Це я подумала, – посміхнулася Оля.

– А… – вертикальна зморшка на його чолі розгладилася. – Ти до сестри, чи що?

– Ну, якщо тобі зручніше так думати, то нехай буде до сестри.

Вона хотіла пройти до дверей, але Володя втримав її за руку.

– Стривай. Що означає «якщо мені зручніше так думати»? Ти до сестри, чи не до сестри?

– Ні, я не до сестри їду.

– А куди?

– А чому ти питаєш?

– Дивне питання, – сухо засміявся Володя, – ми з тобою ніби ще чоловік та дружина.

Оля просто подивилася на нього.

– От так, Володю, – холодно промовила вона, – ми ніби чоловік і дружина. Але мене це не влаштовує. Можеш мене виписувати зі своєї квартири, я повертатися не збираюся.

Володя знову насупився.

– Ти до кого йдеш? – прогарчав він. – Ану, кажи!

– До Ніни, – сказала Оля після невеликої паузи, – а ти що подумав…

– А я подумав, до чоловіка, – буркнув він.

Оля підійшла до Володі, взяла його за відворот сорочки, наблизила своє обличчя до його і тихо сказала:

– По собі людей не судять.

– Не зрозумів…

Оля відпустила його.

– Я вас бачила, – холодно сказала вона і показала йому знімок зі свого телефону, – ви були так захоплені один одним, що не помітили  мене. А трохи раніше я чула, як ти говорив телефоном з цією своєю Ларисою. Ти квартиру їй обіцяв?

– Тебе це не стосується, – сухо кинув Володя.

– Як скажеш.

Вона взулась, одягла пальто, взяла свою сумку та вийшла.

Кімната у Ніни виявилася невеликою, але світлою. Першого вечора Оля довго сиділа на вузькому ліжку і прислухалася до себе. Чекала, що відчує страх чи запізнілу тугу.

Нічого. Навпаки, на душі в неї було напрочуд легко.

Вранці вона, як завжди, пішла на роботу. І, треба було такому статися, саме в цей день їй запропонували повну ставку. Зрозуміло, що вона погодилася.

Володя зателефонував за місяць, незадовго до розлучення.

– Привіт, – почав він, – ну як ти там?

– Чудово, – озвалася Оля, – а ти?

Він зам’явся, а потім обрушив на неї потік скарг.

– Лара пішла… – буркнув він.

– Молодець, – подумала Оля, а вголос промовила:

– Співчуваю.

А Володі того й треба було. І він заговорив про те, що сам тепер мотається магазинами, намагається готувати і якось вести побут, але виходить погано. А потім, помовчавши, сказав головне:

– Оль, ти це … Може, повернешся додому, га?

– Навіщо? – Уточнила Оля.

– Ну… – зам’явся чоловік. – Погарячкували ми обидва! А Лариса ця… та ну її зовсім! Вона, як дізналася, що їй тепер готувати і прати доведеться, так одразу й охолола до мене.

Оля слухала його і нічого не відчувала. Ні зловтіхи, ні жалю.

Чоловік чекав на відповідь.

– Ні, Володю, – нарешті озвалася вона. – Не повернуся. На ті самі граблі наступати в моєму віці… Ну, сам розумієш.

– Ну, і як же я тепер один?

– Не знаю. Домробітницю найми. Хоча, ти чоловік помітний. Так що на твоєму місці я б носа не вішала.

Володя похмуро мовчав.

– Ну бувай, – сказала Оля і поклала слухавку.

Через кілька днів їх розвели. Ділити їм було нічого, і тому після суду кожен пішов у свій бік. Володя, правда, спробував гукнути її, але Оля вдала, що не чує, і прискорила крок. Вона все йому сказала і повторюватися не збиралася. За що боровся…