Володя сидів за кухонним столом і рахував гроші на тиждень. Робив він це неквапливо. Оля терпляче чекала, коли чоловік закінчить рахувати і назве нарешті суму.
– Ось, тримай, – він посунув до неї кілька купюр, – і зайвого не бери, а то ти вічно натягнеш продуктів, а потім половина пропадає.
Вона взяла гроші мовчки. За двадцять шість років вона звикла, що гаманець у будинку один і лежить він у правій кишені піджака чоловіка. Вона не сперечалася з таким станом речей. Бо сперечатися було собі дорожче.
Колись Оля працювала в конторі постачання і була на хорошому рахунку, начальник ставив її всім у приклад.
А потім Володя заявив, що його дружині нічого порпатися в папірцях за дрібницю, що він сам прогодує родину. Оля, закохана та молода, пішла з роботи. За кілька років вона спробувала працевлаштуватися, але не вийшло.
– Заспокойся вже, – наказав Володя, – я мужик, я заробляю. А ти роби своє.
Оля багато років виконувала свої жіночі обов’язки. Але півтора роки тому влаштувалась через знайому на пів ставки в одну невелику компанію. Платили не те щоб дуже багато, але все ж це був який-не-який, а заробіток.
Більшу частину зароблених грошей Оля відкладала. Спершу без задньої думки. А потім вирішила, що ці гроші їй знадобляться, коли вона піде від Володі, бо таке життя їй вже набридло.
Куди піде, Оля вже вирішила. Її давня приятелька Ніна здавала кімнату у своїй двушці. Вона говорила так:
– Якщо що, ти тільки свисни. Кімната твоя буде, тільки заздалегідь повідом. Хоч би за тиждень до в’їзду. Добре?
– Добре.
Ішов час. Оля потай працювала, накопичувала гроші і чекала відповідного моменту. Він настав швидше, ніж вона очікувала.
Якось уночі Оля прокинулася від того, що Володя обережно вибрався з-під ковдри. Вона глянула на будильник, було о пів на третю.
Чоловік пройшов на кухню. Стіни в їхній квартирі були тонкі, і вона чітко почула, як він невдоволено пробурчав у слухавку:
– Ну і чого ти серед ночі? Не спиться? Ларо, ну припини. Сказав же – вирішу питання. Дай мені кілька тижнів… У суботу? У суботу зможу, так. Давай до суботи.
Вранці вона зварила йому кашу, налила чаю і поводилася, як завжди. Хоча, зізнатися, їй дуже хотілося дізнатися, з якою це Ларисою він говорив учора о пів на третю ночі.
І невдовзі вона дізналася. Зустрілися вони у центрі.
Точніше, це Оля зустріла їх. Нікого не помічаючи, захоплені розмовою, вони пройшли повз неї і зайшли в кав’ярню, що недавно відкрилася.
Про всяк випадок Оля сфотографувала їх. Ця сама Лара, була років на десять молодша за неї, і судячи з її, дуже ефектного зовнішнього вигляду, вона посилено молодилася.
Ось приблизно з цього дня Володя почав змінюватися. Гроші на господарство він давав усе скупіше, а докори сипалися дедалі частіше.
– Ти взагалі знаєш, скільки все нині коштує? – говорив він, морщачись над чеком. – Я кручусь, як в’юн на пательні, а ти на всьому готовому сидиш. Ще й тринькаєш!
– Ну, хочеш, я влаштуюся на нормальну роботу, – не витримала вона одного разу.
– Та сиди ти, – махнув на неї рукою чоловік, – хто й куди тебе візьме? Молодих і тих не завжди беруть, а тут…
Оля промовчала. А одного разу за вечерею Володя завів серйозну розмову.
– Ось що, Олю, я хочу тобі сказати, – почав він, – ми з тобою вже давно не чоловік та дружина. Ти помітила?
– Помітила.
– Ну от і добре, – не став він ходити кругом та навколо, – дивись. Квартира це, якщо щиро, моя. Дісталася мені від матері до весілля, і ти тут тільки зареєстрована. Розумієш, до чого я хилю?
– Розумію.
– То, може, тобі до сестри в Черкаси поки що перебратися? Поживеш там кілька тижнів. А потім ми з тобою подумаємо, як далі жити.
– Добре, я подумаю, – озвалася Оля.
Вона подумала. Зв’язалася з Ніною, і через кілька днів, якраз у суботу вранці, коли Володя став збиратися на зустріч з Ларисою, вона винесла до передпокою свою валізу.
– Це що таке? – насупився чоловік.
– Це я подумала, – посміхнулася Оля.
– А… – вертикальна зморшка на його чолі розгладилася. – Ти до сестри, чи що?
– Ну, якщо тобі зручніше так думати, то нехай буде до сестри.
Вона хотіла пройти до дверей, але Володя втримав її за руку.
– Стривай. Що означає «якщо мені зручніше так думати»? Ти до сестри, чи не до сестри?
– Ні, я не до сестри їду.
– А куди?
– А чому ти питаєш?
– Дивне питання, – сухо засміявся Володя, – ми з тобою ніби ще чоловік та дружина.
Оля просто подивилася на нього.
– От так, Володю, – холодно промовила вона, – ми ніби чоловік і дружина. Але мене це не влаштовує. Можеш мене виписувати зі своєї квартири, я повертатися не збираюся.
Володя знову насупився.
– Ти до кого йдеш? – прогарчав він. – Ану, кажи!
– До Ніни, – сказала Оля після невеликої паузи, – а ти що подумав…
– А я подумав, до чоловіка, – буркнув він.
Оля підійшла до Володі, взяла його за відворот сорочки, наблизила своє обличчя до його і тихо сказала:
– По собі людей не судять.
– Не зрозумів…
Оля відпустила його.
– Я вас бачила, – холодно сказала вона і показала йому знімок зі свого телефону, – ви були так захоплені один одним, що не помітили мене. А трохи раніше я чула, як ти говорив телефоном з цією своєю Ларисою. Ти квартиру їй обіцяв?
– Тебе це не стосується, – сухо кинув Володя.
– Як скажеш.
Вона взулась, одягла пальто, взяла свою сумку та вийшла.
Кімната у Ніни виявилася невеликою, але світлою. Першого вечора Оля довго сиділа на вузькому ліжку і прислухалася до себе. Чекала, що відчує страх чи запізнілу тугу.
Нічого. Навпаки, на душі в неї було напрочуд легко.
Вранці вона, як завжди, пішла на роботу. І, треба було такому статися, саме в цей день їй запропонували повну ставку. Зрозуміло, що вона погодилася.
Володя зателефонував за місяць, незадовго до розлучення.
– Привіт, – почав він, – ну як ти там?
– Чудово, – озвалася Оля, – а ти?
Він зам’явся, а потім обрушив на неї потік скарг.
– Лара пішла… – буркнув він.
– Молодець, – подумала Оля, а вголос промовила:
– Співчуваю.
А Володі того й треба було. І він заговорив про те, що сам тепер мотається магазинами, намагається готувати і якось вести побут, але виходить погано. А потім, помовчавши, сказав головне:
– Оль, ти це … Може, повернешся додому, га?
– Навіщо? – Уточнила Оля.
– Ну… – зам’явся чоловік. – Погарячкували ми обидва! А Лариса ця… та ну її зовсім! Вона, як дізналася, що їй тепер готувати і прати доведеться, так одразу й охолола до мене.
Оля слухала його і нічого не відчувала. Ні зловтіхи, ні жалю.
Чоловік чекав на відповідь.
– Ні, Володю, – нарешті озвалася вона. – Не повернуся. На ті самі граблі наступати в моєму віці… Ну, сам розумієш.
– Ну, і як же я тепер один?
– Не знаю. Домробітницю найми. Хоча, ти чоловік помітний. Так що на твоєму місці я б носа не вішала.
Володя похмуро мовчав.
– Ну бувай, – сказала Оля і поклала слухавку.
Через кілька днів їх розвели. Ділити їм було нічого, і тому після суду кожен пішов у свій бік. Володя, правда, спробував гукнути її, але Оля вдала, що не чує, і прискорила крок. Вона все йому сказала і повторюватися не збиралася. За що боровся…
