Мені 21 рік. Студент, майбутній програміст. Рік тому закохався у дівчину Валентину. Щоб було зрозуміло, людей я ціную виключно за розумом, інтелектом і, особливо, по можливості мислити і працювати, використовуючи логіку.
На жаль, у житті такі якості зустрічаються не часто. Та щоб ще й у симпатичної дівчини… А тут усе зійшлося. Мене просто підкупив рівень її спілкування, до того ж до нього додавались досить глибокі знання у різних галузях. Словом, я закохався по вуха. Закинув усіх знайомих, з матір’ю спілкуюсь двома-трьома фразами на тиждень.
Коли бачу мою Валю – вся душа перевертається. Тільки піду від неї, як уже відчуваю, що скучив. Люблю кожен її пальчик, кожну волосину, кожну порошинку на туфельці.
Але чим більше люблю, чим довше ми зустрічаємося, то більше я не довіряю своїй коханій. Спробую пояснити. Це не ревнощі до інших хлопців, а саме недовіра. Проблема в тому, що я хочу знати про неї все абсолютно, хочу знати про кожен її крок, про кожну зустріч (не важливо, з якої статі людьми), про кожне слово. Десь глибоко в душі, я розумію, що це безглуздо, адже я й сам не тільки їй, а й нікому не доповідаю про такі подробиці свого життя. А нічого не можу з собою вдіяти.
Одного разу я дізнався, що вона розмовляла телефоном з нашою спільною з нею знайомою, про що мені ця знайома і розповіла. А Валя не розповіла! Важко описати свій стан після цього, але мені реально захотілося втекти до іншого міста і більше не бачити, мене гризла тільки одна думка, що коли мені не довіряють таку невелику інформацію, значить, великого і серйозного не довірять точно. А може, в цій дрібниці, у розмові, ховається якась таємниця, яку вона теж мені не довіряє. Словом фантазія буянить.
Коли залишаюся наодинці зі своїми думками, обіцяю, що не звертатиму увагу на якісь Валюшини замовчування, але коли дізнаюся, що чогось не знав про неї, нехай навіть про те, що вона на вихідні їздила до мами, мене переповнює якась злобна енергія.
Ні, я жодного разу не підвищив голос і не розпочинав скандал, але, напевно, по мені і так багато було видно. І зараз моє кохання взагалі намагається розмовляти зі мною менше. А від цього мені ще й стає нудно. І тоді взагалі починається якесь роздвоєння особистості. Тому що я шалено люблю Валентину як дівчину, але починаю побоюватися за її інтелектуальні можливості, бо як би не була прекрасна дівчина, якщо вона дура, значить, вона мені моя доля.
Знаю, що в мене не найкращий характер, знаю, що можу образити дорогу мені людину. Дуже люблю Валечку, просто не можу без неї жити, не хочу втратити через дурість.
Напевно, в інших теж бували такі ситуації. Хотілося б дізнатися, як ви з ними справлялися і чи можна з таким упоратися взагалі.