– Насте, де моя сорочка в смужку? – Голос Дмитра долинув з глибини кімнати, супроводжуваний клацанням вішаків.
– На другій полиці.
– Вона м’ята!
– Праска на балконі. Дошка за шафою.
Настя стояла біля дзеркала в передпокої і застібала ремінець на годиннику. На тумбі лежав щільний бордовий конверт. У лівому нижньому кутку картону виднілася ледь помітна масляна пляма, що давно в’їлася.
Діма вийшов у коридор, натягуючи на ходу м’яту сорочку. Він працював менеджером у великому магазині автозапчастин, цілими днями висів на телефоні, продаючи гальмівні колодки, і вдома вважав за краще, щоб усі побутові проблеми вирішувалися якось самі по собі.
– Не буду нічого прасувати, ми вже запізнюємося, – він поправив комір і подивився на тумбу. – Ти скільки поклала туди?
– Досить.
– Настя, давай без загадок.
Діма зробив крок ближче, намагаючись узяти конверт, але дружина спокійно накрила його долонею.
– Мамі шістдесят років. Ювілей. Там вся рідня буде, її колеги з ОСББ прийдуть. Я не хочу виглядати злиднем на тлі Льоші. Він, між іншим, плазмовий телевізор привіз. Ми маємо покласти хоча б двадцять тисяч. Круглу суму.
– Звідки у нас двадцять тисяч вільних грошей, Дімо? – Вона прибрала конверт у свою сумку.
– У нас іпотека списується за чотири дні. Плюс ти минулого тижня купив нові литі диски на свою машину. Кошторис нашого бюджету не сходиться, якщо ми зараз висмикнемо таку суму.
– Ой, тільки не починай своїх бухгалтерських звітів, – Діма відмахнувся, діставаючи ключі від машини з кишені куртки.
– Якось розрулимо. Позичу у хлопців на роботі до авансу. Мама стільки для нас зробила, невже ми один раз не можемо нормально їй віддячити?
– Якось розрулимо.
Відлунням повторила Настя. То була його улюблена фраза. Універсальний щит від будь-якої відповідальності. Півтора роки тому він вимовив такі самі слова, коли вони сиділи в готельному номері серед гори подарункового паперу.
Їхнє весілля коштувало двісті п’ятдесят тисяч. Половину суми Настя накопичила, працюючи кошторисницею з ремонтів квартир, брала додаткові об’єкти, моталася новобудовами з рулеткою.
Другу половину довелося взяти в кредит, бо Людмила Іванівна заявила, що у голови ОСББ статус, і вона має запросити всіх своїх подруг та голів із сусідніх районів.
На самому бенкеті свекруха вимовила довгий тост про те, як важливо підтримувати молодих, і під оплески гостей вручила їм бордовий конверт.
Під час фотосесії дядько Коля незграбно змахнув рукою шматок червоної риби канапки, і він шльопнувся прямо на край конверта. Настя тоді ще відтирала жирний слід вологою серветкою.
А вночі в готелі, розкривши бордовий картон, вони не знайшли всередині нічого. Жодної купюри! Порожнеча!
Діма тоді бігав по номеру у розстебнутій сорочці і бурмотів свої виправдання:
– Мама просто закрутилася. Метушня, банкет, вона забула покласти готівку. Я завтра їй подзвоню, все розрулимо, не накручуй себе.
Він не подзвонив ні завтра, ні за тиждень, й Настя поїхала до свекрухи сама.
Офіс ОСББ був на першому поверсі панельного будинку. Людмила Іванівна сиділа за масивним столом, у своєму незмінному в’язаному жилеті поверх суворої блузки, і розкладала квитанції.
– Забули? – Запитала тоді Настя, поклавши конверт на стіл.
Свекруха зміряла її поглядом.
– Я, люба, нічого не забуваю. У мене п’ять будинків на балансі, я кожну гривню боржників пам’ятаю.
– Значить, ви подарували порожній папір при ста гостях спеціально?
– Вважай це моїм принциповим рішенням.
Людмила Іванівна тоді відсунула квитанції.
– Ти прийшла в нашу родину на все готове. З рулеткою своєю по чужих квартирах бігаєш, будівельникам кошторис рахуєш. Не жіноча це робота, – престижу нуль!
– А Дмитро мій – перспективний хлопець. Я не збираюся спонсорувати твої амбіції власним коштом. Доведеш, що гідна бути в нашій родині, що вмієш створювати затишок – тоді й поговоримо про підтримку.
Настя нічого не відповіла. Вона забрала конверт зі столу, засунула його в теку з робочими кресленнями і пішла. Дмитру нічого розповідати не стала. Який сенс? Він знову почав би пояснювати, що мама просто втомилася і її треба зрозуміти.
***
– Агов, ти йдеш?
Оклик чоловіка повернув її в теперішнє. Діма стояв на сходовому майданчику і нетерпляче натискав кнопку ліфта.
– Іду.
Настя зачинила квартиру та спустилася слідом.
Всю дорогу до кафе Діма проводив інструктаж. Він кермував однією рукою, а другою активно жестикулював.
– Настя, я тебе прошу, тільки без твого фірмового погляду. Усміхайся. Там тітка Аліна приїде з області, дядько Коля. Мама дуже трепетно ставиться до сімейних свят. Будь м’якше!
– Я завжди дуже м’яка, – відгукнулася Настя, дивлячись на вітрини, що проносяться повз.
Кафе «Затишок» знаходилось у спальному районі. Банкетна зала була прикрашена золотими та чорними кулями з цифрою шістдесят.
Гості вже сиділи за зіставленими столами. Людмила Іванівна сиділа на чолі, приймаючи вітання. На ній була сукня з люрексом, волосся укладене волосок до волоска.
– О, молодь завітала! – Громогласно оголосив дядько Коля, піднімаючи келих із мінералкою. – Дімо, Насте, штрафну вам за запізнення!
– Ми вчасно, дядьку Коль. Затори.
Діма протиснувся до своїх місць, захоплюючи дружину за собою. Людмила Іванівна прихильно кивнула синові, а на невістку подивилася так, наче та прийшла оформляти реєстрацію без документів.
– Насте. Зачіска у тебе… практична, – свекруха вказала поглядом на звичайний пучок на потилиці невістки. – Все в бігах, все по своїх будівлях?
– Така робота, Людмило Іванівно. Доводиться самій усе контролювати, – відповіла Настя, розкладаючи серветку на колінах.
– Ну-ну. Жінка повинна прикрашати світ, а не в бетонному пилу колупатися.
Застілля йшло накатаною колією. Родичі вимовляли тости, згадуючи, як іменинниця героїчно вибивала кошти на ремонт даху у сорок восьмому будинку. Людмила Іванівна слухала похвали з виразом обличчя людини, яка точно знає собі ціну.
За годину справа дійшла до подарунків.
Брат Дмитра, Льоша, разом зі своєю дружиною Аліною урочисто внесли величезну коробку.
– Мамо, це плазма! Остання модель, смарт-тв, усі справи! – Радо повідомив Льоша. – Щоб ти свої серіали гарно дивилася.
Гості схвально загули. Людмила Іванівна засяяла.
– Дякую, синочку. Догодив. Ну, а тепер старший.
Вона перевела очікувальний погляд на Діму. Той розправив плечі, прокашлявся і штовхнув Настю ліктем убік.
– Мамо. Ми з Настею хочемо побажати тобі здоров’я. Ти в нас стрижень усієї родини. І щоб ти ні в чому собі не відмовляла, ми вирішили подарувати конверт. Сама купиш, що душа забажає.
Настя встала. Вона відчинила сумку, дістала бордовий конверт і обійшла стіл. Гості затихли, спостерігаючи за процесом. Вона поклала подарунок перед свекрухою, поруч з її тарілкою.
Людмила Іванівна опустила погляд. Її ідеальні брови здригнулися. Вона впізнала цупкий картон. Впізнала колір. І, що найголовніше, вона побачила жирну пляму, що в’їлася, в лівому нижньому кутку.
– Що це?
– Наш подарунок, – голос Насті звучав без будь-якої напруги, ніби вона зачитувала підсумковий кошторис замовнику.
– Відкривайте, Людмило Іванівно. Хай усі потішаться. Ви ж любите коли все відкрито і на людях.
– Настя, сядь на місце.! – Прошипів Дмитро зі свого стільця. Він відчув, що сцена йде не за його сценарієм.
Свекруха підібгала губи. Вона взяла конверт двома пальцями, ніби він був забруднений чимось токсичним, і надірвала край. Всередині, мабуть, було порожньо.
На вилицях іменинниці виступив нерівний червоний рум’янець.
– Він порожній, – констатувала Людмила Іванівна, кинувши картон на скатертину.
– Цілком вірно, – Настя кивнула. – Там рівно та сама сума, яку ви вручили нам півтора роки тому на нашому весіллі. У цьому ж конверті.
Дядько Коля припинив жувати. Аліна витягла шию, щоб краще бачити те, що відбувається. Над столом повисла важка, незграбна пауза, що переривалася лише гудінням кондиціонера під стелею.
– Ти що несеш? – Діма схопився з місця. Обличчя його пішло плямами.
– Мама тоді просто забула покласти гроші! Я тобі пояснював! Помилилася в метушні! Навіщо ти цю ганьбу зараз влаштовуєш?
– Помилилася? – Настя перевела спокійний погляд на чоловіка. – Тоді спитай свою маму, що вона сказала мені наступного дня в офісі ОСББ!
Вона знову глянула на свекруху. Людмила Іванівна мовчала, свердлячи невістку важким поглядом.
– Нагадати ваші слова? – Запитала Настя.
– Я не збираюся спонсорувати твої амбіції власним коштом. Вважай це моїм принциповим рішенням. Було таке?
– Ти безсовісна хамка, – нарешті видавила з себе свекруху, намагаючись зберегти залишки гідності перед ріднею, що завмерла.
– Прийшла на мій ювілей, їси за моїм столом і смієш мене вичитувати? Я життя прожила, я маю право вирішувати, кому та як допомагати!
– Маєте повне право, – погодилася Настя.
– А я маю право повертати борги. Ви подарували нам порожнечу на весілля, яке я сплатила зі свого кредиту. Я просто повернула вам ваш подарунок. До речі, конверт справжній. Он, пляма від риби, яку дядько Коля тоді випадково поставив.
Дядько Коля при цих словах втягнув голову в плечі. Дмитро обігнув стіл і схопив дружину за лікоть. Хватка була твердою.
– Вибачся перед матір’ю! Негайно!
– Відпусти! – Настя висмикнула руку.
– Ти ненормальна, – Дмитро підвищив голос, остаточно вибираючи бік. – Ти зганьбила нас перед усією ріднею. Не можеш поводитись, як нормальна людина – провалюй звідси!
– Із задоволенням! – Настя розвернулася і пішла до виходу.
Вона забрала своє пальто з гардеробі та вийшла надвір. Повітря було прохолодним. Вона не стала викликати таксі, а просто дійшла до зупинки та сіла у порожню вечірню маршрутку. На душі було напрочуд спокійно.
Минуло три тижні. Настя стояла на драбині у порожній новобудові, прикладаючи лазерний рівень до нерівної стіни. Угоду оренди на маленьку студію вона підписала за два дні після ювілею, швидко зібравши свої речі, поки Дмитро був на роботі.
У кишені комбінезону завібрував телефон. На екрані висвітлилося ім’я чоловіка. Перший тиждень він писав гнівні повідомлення, вимагаючи вибачень за зіпсоване свято та погрожуючи подати на розлучення першим.
Настя просто ігнорувала цей потік емоцій. Нині вона вирішила відповісти.
– Так.
– Слухай, Насте, – голос Дмитра звучав буденно, наче вони розлучилися вранці перед роботою. – А де у нас гарантійний талон на робот-пилосос? Він базу припинив бачити.
Настя опустила рівень та посміхнулася.
– Уявлення не маю.
– У сенсі? Ти ж папери збирала перед від’їздом. Шукай у себе. Мені треба у сервіс його везти. Мама дзвонила, скаржиться, що в неї спина болить самій підлоги мити.
– Дмитре, ми роз’їхалися три тижні тому. Твій пилосос – твоя проблема.
– Та годі тобі дутися, – він зітхнув із інтонацією старшого брата. – Ну, психанула, буває. Повертайся давай. Мама охолоне з часом, якось розрулимо цю ситуацію. Мені без тебе навіть квитанції за комуналку сплатити нікому, там пеня вже капає.
– Розрулюй сам!
Вона скинула виклик, прибрала телефон у кишеню і знову взялася за рулетку. Попереду був великий об’єкт, і витрачати час на чужі нестиковки у бюджеті вона більше не збиралася.
Як постелилися, недолугі, – так і спатимуть…
Як ви вважаєте, слушно вчинила Настя, чи перегнула палицю? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
