– Мамо, ти цибулі в начинку не шкодуй, тільки обсмаж її на вершковому маслі, щоб не гірчила! – гримів із динаміка командирський голос Андрія.
Людмила Кузьмівна тримала слухавку трохи осторонь вуха.
На чавунній варильній панелі було порожньо. Ні каструль із тушкованою капустою, ні мисок із м’ясним фаршем на кухні не спостерігалося. На полірованому столі біліла лише паперова серветка, притиснута сільничкою.
– Ти слухаєш взагалі, чи знову ворон рахуєш? – Натиск сина наростав з кожною секундою.
– Ксенія сказала, з печінкою роби два дека, а з м’ясом три. Михайло приїде зі зміни злий, йому пісна їжа на один зуб.
– Ще свати племінників із передмістя захоплять на вихідні. Коротше, рівно дванадцять ротів збирається. До одинадцятої щоб пар від листа стояв!
– Почула тебе, – сказала Людмила Кузьмівна.
– Ну от і добре. Сама розумієш, покупну нісенітницю на стіл ставити соромно перед сватами.
Артур на секунду затнувся, перекладаючи слухавку.
– Ми до одинадцятої підгребемо, ворота у двір тримай відчиненими!
Зв’язок обірвався коротким сигналом. Людмила Кузьмівна опустила телефон у кишеню свого бежевого пальта.
Вона тридцять п’ять років відпрацювала старшим диспетчером аварійної служби у міській електромережі. Її важко було збити з пантелику криком, поломкою трансформатора або перериванням високовольтного кабелю.
Коли в січневу хуртовину половина спального району сиділа у темряві, вона розподіляла чергові бригади без метушні та тремтіння в руках.
Але останні три роки сімейного життя сина нагадували нескінченне замикання проводки.
Традиція, кожні два тижні годувати рідню Ксенії, завелася одразу після їхнього весілля. Молода невістка зрозуміла швидко: навіщо витрачати сімейний бюджет на кафе або бруднити сковорідки в новенькій квартирі, коли свекруха має простору житлову площу і солідний стаж біля плити?
Сценарій не змінювався роками.
У суботу опівдні лунав вимогливий дзвінок. Ввалювалася галаслива компанія на чолі з Ксенією. Черевики скидали абияк прямо біля порога. Михайло насамперед протискався до плити, перевіряючи духовку широким господарським жестом.
– Людмило Кузьмівно, а м’яса пошкодували! – Басив він, підтягуючи пиріг прямо з дека.
– Минулого разу начинка соковитіша була!
Гості змітали випічку за лічені хвилини. Потім сваха сідала на диван, скаржилася на дороговизну в магазинах, а Ксенія діловито діставала місткі емальовані судки та поліетиленові пакети.
– Мамо, ми залишки заберемо! – оголошувала невістка, не чекаючи на відповідь.
– Михаїлу завтра на роботу потрібно, та й Андрійко домашнє любить. Вам самій однаково стільки не з’їсти, зіпсується тільки!
За три роки ніхто з дванадцяти ротів жодного разу не поклав на край столу пачку масла чи пакет борошна.
Коли минулого літа Людмила Кузьмівна обмовилася синові, що яловича вирізка на ринку подорожчала майже вдвічі, Ксенія лише скривила нафарбовані губи. Невістка заявила, що дорікати шматком хліба рідного сина та його нову родину – ганебне жлобство.
Людмила Кузьмівна підійшла до серванту. Там, поруч із кришталевою вазочкою, лежав складений удвічі аркуш із зошита. На ньому чітким диспетчерським почерком було виведено:
– Поїхала на лікування в санаторій. Газ перекрито. Пироги продаються в кулінарії біля трамвайного кільця. Людмила.
Поруч лежав синій папірець направлення від ревматолога із круглою печаткою районної поліклініки.
Вона перевірила невелику дорожню сумку, поправила шарф і вийшла на ґанок, повернувши ключ у замку.
Годинник показував восьму ранку. До приміського автобуса залишалося достатньо часу.
Автовокзал зустрів її шумом двигунів, сизим чадом від старих пазиків і різким голосом диспетчера. Людмила Кузьмівна сіла на лаву у залі очікування. Поклала долоні на коліна.
Суглоби звично нили від сирого осіннього вітру, але всередині панувала спокійна ясність. Вона збирала на цю путівку кілька місяців, відмовляючи собі у всьому, крім найдешевших круп і крапель для очей.
О десятій сорок п’ять телефон у кишені затремтів від безперервних викликів. Вона почекала п’ять довгих сигналів, перш ніж натиснути на зелену кнопку.
– Мамо! – у динаміці пролунав такий вереск, ніби Андрія затиснуло між вагонами.
– Ти де, взагалі, ходиш?!
– У залі очікування, Андрію, – відповіла вона.
– У якому ще залі? Ми відчинили хату своїми ключами, заходимо – а тут крижаний протяг! На плиті порожнеча! Ні пирогів, ні чаю!
Син зірвався на фальцет.
– Михайло приїхав голодний, як вовк, сваха з дороги на банкетку осіла від обурення! На столі якась записка безглузда лежить! Це що за фокуси на рівному місці?
– Там написано зрозумілою мовою, – промовила Людмила Кузьмівна.
– Я поїхала поправляти здоров’я. Ноги болять, спина не розгинається.
– Яке ще здоров’я?! – телефон вирвала Ксенія.
Голос невістки брязкотів від непідробної люті.
– Людмило Кузьмівно, ви у своєму розумі взагалі?! Дванадцять людей стоять у передпокої голодні! Діти з дороги ниють, Михайло зі зміни злий! Ми заради ваших пирогів удома навіть хліба не купили, розраховували нормально пообідати!
Невістка перевела подих і вигукнула:
– Негайно викликайте таксі і дуйте назад! Люди чекають!
– У кулінарії візьміть пиріжків, Ксеніє, – порадила свекруха.
– Там із капустою зовсім не дорогі, свіжі.
– Самі їжте свою кулінарію! – закричала невістка. – Андрію, зроби щось! Твоя мати просто знущається з нас перед моєю сім’єю!
У слухавці знову загримів син.
– Так, мати, жарти убік. Сиди рівно на місці! Ми зараз на машині до автовокзалу підскочимо. Нікуди твій рейс без нас не рушить, я з диспетчером особисто розберуся!
Людмила Кузьмівна натиснула відбій.
До рейсу залишалося близько двадцяти хвилин. На машині від її будинку до привокзальної площі було від сили десять хвилин їзди по прямій.
Вона залишилася сидіти на дубовій лаві біля широкого вікна.
Андрій влетів через автоматичні двері автостанції з червоним від поспіху обличчям. Куртка навстіж, шарф збився набік. Слідом квапливо бігла Ксенія, нервово смикаючи ґудзики м’ятного кардигану.
Побачивши матір, Андрій додав крок і навис над нею всім корпусом.
– Ти що, зовсім розум втратила на старості років?! – зашипів він, озираючись на пасажирів.
– Там люди сидять у порожній хаті! Михайло на взводі, сваха слова сказати не може від образи! Ти розумієш, як ми перед ними тепер виглядаємо?
– Нормально ви виглядаєте, – відповіла Людмила Кузьмівна, дивлячись синові в обличчя. – Як дорослі люди, які покликали гостей та повинні їх нагодувати.
– У їдальню їх накажеш вести? – злетіла Ксенія, тицяючи пальцем у бік свекрухи. – За дванадцять людей там шалені гроші здеруть!
– У нас іпотека на шиї, кредит за машину висить! Ми розраховували на нормальний сімейний прийом! Ви мати, чи хто, взагалі?! Ви повинні синові допомагати!
– Кому і скільки я заборгувала? – поцікавилася Людмила Кузьмівна.
– Сім’ї своїй! – гаркнув Андрій і вчепився пальцями за ручку її дорожньої сумки.
– Усе, вистачить комедію ламати! Встала та поїхали! Дорогою до супермаркету звернемо, візьмемо готового тіста та фаршу. За годину впораєшся, якщо руками поворушиш. Михайло поки що переб’ється бутербродами.
Він смикнув сумку вгору, але Людмила Кузьмівна притиснула її ліктем до сидіння.
– Руку прибери, Андрію, – промовила вона без крику, але з такою диспетчерською сталлю в голосі, що син відсмикнув долоню.
Андрій завмер на місці. За тридцять п’ять років він ніколи не чув від матері таких крижаних інтонацій.
– Мамо, ти чого?
– Я тобі не кухарка із заводської їдальні! – Викарбувала вона. – І Ксенії твоїй не безплатна прислуга! Ви три роки тягаєтеся до мене по суботах всією юрбою.
– Хоч раз щось купили до чаю? Хоч раз поцікавилися, на які мані я м’ясо брала, що твій ненаглядний Михайло по своїх пакетах розсовував?
– То ви самі нас звали! – Огризнулася Ксенія. – Самі казали, що самотні, сумно! Радіти треба, що до вас рідня тягнеться, а не сидите відлюдником на скринях!
– Я сина на обід кликала, – обсмикнула її Людмила Кузьмівна. – Одного сина. А не табір голодних нахлібників із порожніми судками!
– Мамо, припини ганьбитися при людях! – Андрій нервово зиркнув на пасажирів із валізами, які почали прислухатися до суперечки.
– Ну, погарячкували ми, гаразд! Наступного разу самі продукти привеземо! Поїхали назад, га? Перед сватами незручно, жінка похилого віку з дороги мається!
– От і вези її до себе, синку, – порадила мати. – У вас м’який диван, телевізор на пів стіни висить. Нехай Ксюша стане до плити і насмажить котлет. Вона молода, здорова, руки не відваляться.
Невістка нервово смикнула плечем.
– З якої радості я свій законний вихідний біля плити повинна вбивати?! Я весь тиждень у реєстратурі з картками орала!
– А я тридцять п’ять років на добових чергуваннях відорала! – Людмила Кузьмівна підвелася з лави.
Коліна відгукнулися гострим болем, але спину вона випростала.
– І заробила право у суботу відпочивати, а не місити мішок борошна на чужих родичів.
Вона дістала з бокової кишені синій бланк із печаткою.
– Ось направлення ревматолога. Воно на тумбочці три тижні лежало прямо перед твоїм носом, коли ти батьківський набір торцевих ключів забирав. Ти хоч раз запитав, чому мати шкутильгає?
Андрій глянув на синю печатку поліклініки і розгублено замовк. По гучному зв’язку пролунав механічний тріск:
– Рейс номер двісті сорок до санаторію вирушає з другої платформи. Прохання пасажирам пройти на посадку.
Людмила Кузьмівна підхопила сумку.
– Ти нікуди не поїдеш! – Андрій ступив уперед, намагаючись затулити прохід до скляних дверей.
– Ключі від твоєї хати в кишені! Чуєш?! Ми там залишимося сидіти, поки ти не схаменешся! Михайло вже морозилку перевіряє!
– Нехай перевіряє, – усміхнулася мати. – Холодильник порожній та розморожений. Навіть пачки солі на полиці немає. А ключ можеш залишити собі на згадку. Я повернуся через три тижні – одразу слюсаря викличу і замок зміню.
Вона обійшла сина.
– Людмило Кузьмівно! – вигукнула Ксенія з неприкритою злобою прямо їй у спину. – Ви безсовісна егоїстка! Забудьте дорогу до нашої оселі!
– Ми до вас більше на гарма тний пос тріл не підійдемо! Пошкодуєте на старості років, та пізно буде! Склянку води подати буде нікому!
Людмила Кузьмівна навіть кроку не сповільнила.
– Скатертиною дорога, – сказала вона через плече. – Заодно пательні ціліші будуть.
На платформі гуляв свіжий осінній протяг. Контролер у помаранчевому жилеті перевірив посадковий талон, глянув на паспорт і махнув рукою у бік салону.
– Проходьте, сьоме місце біля вікна.
Вона піднялася рифленими сходами і зайняла своє крісло. У запорошеному склі майнули постаті Андрія та Ксенії.
Син люто розмахував руками, доводячи щось дружині, та зривалася на крик, а потім обоє майже бігцем кинулися до паркування. Мабуть, згадали, що у порожній холодній хаті залишилася голодна рідня з порожніми каструлями.
Автобус хитнувся і повільно вирулив на заміське шосе. За вікном потяглися руді смуги осіннього переліску, порожні зупинки та дачні огорожі.
Попереду чекали три тижні лікувальних ванн, тиші, соснових алей та казенних супів, які варив зовсім сторонній кухар.
***
Минуло три тижні. Людмила Кузьмівна повернулася до містечка рано-вранці на рейсовому автобусі. Хода стала легшою, біль у колінах помітно відступив, на душі було спокійно.
Вона одразу набрала номер із паперового оголошення, зірваного з під’їзного щита.
Через сорок хвилин плечистий майстер із залізною валізкою вийняв стару серцевину замку і врізав нову личинку з комплектом запечатаних ключів. Колишній ключ Андрія перетворився на марний обрізок металу.
Телефон задзвонив ближче до шостої вечора. На екрані висвітлилося ім’я сина. Людмила Кузьмівна натиснула прийом.
– Вдома вже? – буркнув Андрій замість привітання.
Тон був кислий, натужний і явно скривджений.
– Вдома, синку.
– Ну як здоров’я? Чи задоволена залишилася поїздкою?
– Чудово відпочила. Дякую, що поцікавився самопочуттям матері.
У слухавці повисла пауза. Андрій явно розраховував почути винні нотки, чи хоча б натяк на вибачення за зіпсоване три тижні тому сімейне збіговисько.
– Коротше, так, – заговорив він із колишнім натиском, хоч впевненості в голосі поменшало. – Ксенія сказала, що першою дзвонити не стане.
– Ти нас тоді перед усією її ріднею зганьбила. Михайлу довелося в придорожньому кафе кругленьку суму залишити, він і досі сердитий ходить. Але я ладен забути старе.
Син шумно втягнув повітря і видав заготовлену тираду:
– Завтра субота. Напечі пирогів, як належить, по-людськи. З м’ясом та з яблуками. Ми години до другої всією сім’єю під’їдемо. Тільки без твоїх викрутасів.
Людмила Кузьмівна переклала телефон в іншу руку.
– Не приїдете, Андрюша, – відповіла вона.
– Це ще з якої радості?!
– Личинку в замку я змінила пів години тому. А випічку я тепер роблю виключно на великі свята. І винятково для себе.
– Ти мати мені взагалі, чи чужа людина? – зірвався син на крик. – Ми ж сім’я!
– Мати, – підтвердила вона. – Але безплатна роздача зачинилася назавжди!
Вона натиснула кнопку відбою та вимкнула звук на телефоні.
За кілька днів сусідка по ділянці розповіла кумедну новину. Весь минулий вихідний Андрій із Ксенією та Михайлом провели на дачі у тещі.
Вони копали під дощом, що мрячить, зарослу картоплю, в обмін на дві банки торішніх огірків. Сімейний десант перебазувався на новий рубіж.
Але Людмилу Кузьмівну це більше нітрохи не зачіпало.
Вона дістала з сумки тюбик з аптечною маззю, прибрала його в тумбочку, увімкнула телевізор і сіла лупати стрючки квасолі, яка цього року вродила напрочуд гарно. У хаті було тепло, просторо та спокійно.
Чи шкодує вона про свій вчинок? Шкодує лише про те, що раніше цього не зробила…
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
